Тесс Герритсен – Асистент (страница 46)

Біля входу до блоку В голос із пристрою внутрішнього зв’язку наказав їм піднести свої пропуски до віконечка для перевірки. Вони знову назвалися, і офіцер Кертіс сказав:

— Двоє відвідувачів на огляд камери в’язня Воррена Гойта.

Сталеві двері роз’їхалися, і вони увійшли до спільної зали блоку В. Стіни було пофарбовано в гнітючий зелений відтінок, такий, як у лікарнях. Ріццолі побачила вмонтований у стіну телевізор, диван і крісла, а також стіл для пінґ-понґу, по якому двоє чоловіків ганяли м’ячик. Усі меблі було прикручено до підлоги. З десяток чоловіків, одягнених у темно-сині бавовняні роби, озирнулися й витріщилися на відвідувачів.

Особливо пильно вони дивилися на Ріццолі, єдину жінку в приміщенні.

Двоє чоловіків, які грали у пінґ-понґ, одночасно зупинилися.

Протягом якогось часу єдиними звуками в залі були ті, що долинали з телевізора. Ріццолі дивилася на в’язнів у відповідь, не бажаючи ніяковіти, хоча вона й здогадувалася, про що кожен із них думає. Що уявляє собі. Вона не помітила, як Дін підійшов до неї. Лише коли він зачепив її рукою, Ріццолі зрозуміла, що вони стоять зовсім близько.

— Відвідувачі, ви можете пройти до камери В-8, — сказав голос із пристрою внутрішнього зв’язку.

— Сюди, будь ласка, — показав їм офіцер Кертіс. — Угору сходами.

Вони піднялися. Кроки відлунювали від металевих сходинок. З верхньої галереї, яка йшла вздовж камер, вони побачили «колодязь» спільної зали. Кертіс вів їх коридором, поки вони не зупинилися перед камерою номер 8.

— Ось тут тримали в’язня Гойта.

Ріццолі зазирнула всередину. Вона не побачила в цій камері нічого особливого — ані фотографій, ані особистих речей, які свідчили б про те, що в цьому приміщенні побував колись Воррен Гойт. Однак волосся в неї на голові стало дибки. Хоча його тут не було, у повітрі відчувалася його присутність. Якщо зло може отруїти повітря, то в цьому місці так і сталося.

— Можете зайти, — сказав Кертіс.

Вона увійшла і побачила голі стіни, місце для спання і матрац, умивальник і туалет. Уся камера — наче строгий куб. Мабуть, Воррену тут подобалося. Він був дуже охайний і цінував точність. Колись він працював у стерильному світі медичної лабораторії. У світі, де єдиними сплесками кольору були пробірки з кров’ю, яких він торкався. Він не потребував моторошних картинок на стінах — ті, що він носив у власній голові, цілком його задовольняли.

— Сюди не поселили іншого в’язня? — запитав Дін.

— Ще ні, сер.

— І після втечі Гойта ніхто інший тут не жив?

— Саме так.

Ріццолі підійшла до матраца і підняла один кутик. Дін схопив інший. Разом вони взялися за матрац і зазирнули під нього. Там нічого не було. Перевернувши матрац, вони продивилися тканину, шукаючи схованки із забороненими предметами. Натрапили на один-єдиний проріз у дюйм завдовжки. Ріццолі встромила туди палець, але всередині було порожньо.

Вона підвелася і почала роздивлятися стелю, вивчаючи простір, на який дивився колись Гойт. Уявляла, як він лежить на цьому матраці, не відводячи погляду від голої стелі, а в голові в нього крутяться фантазії, яких жахнулася б кожна нормальна людина. А Гойта це збуджувало. Він лежав тут, обливаючись потом, насолоджуючись відлуннями жіночих криків у голові.

— Де його особисті речі й листи? — звернулася вона до Кертіса.

— У кабінеті коменданта. Зараз ми підемо туди.

— Коли сьогодні вранці ви зателефонували, я одразу наказав зібрати всі речі в’язня і принести сюди, щоб ви могли їх оглянути, — сказав Окстон, показавши велику картонну коробку в себе на столі. — Ми самі вже все обшукали, але не знайшли абсолютно нічого забороненого.

Він наголосив на цьому так, немовби це знімало з нього відповідальність за втечу Гойта. Окстон з першого погляду здався Ріццолі людиною, яка не зноситиме порушення правил. Він був із тих, хто вишукує і конфісковує всі заборонені предмети, саджає в ізолятор усіх проблемних в’язнів і вимагає, щоб дистанційне управління щовечора спрацьовувало точно. Достатньо було поглянути на фото молодого, сповненого енергії Окстона в армійській уніформі, щоб зрозуміти, що цим кабінетом володіє людина, для якої контроль понад усе. Однак, попри всі його зусилля, в’язень утік, і тепер Окстон оборонявся. Він силувано потиснув їм руку і ледь усміхнувся холодними блакитними очима.

Відкривши коробку, він дістав і віддав Ріццолі великий пакет на блискавці.

— Засоби персональної гігієни в’язня, — сказав він. — Усе цілком звичайне.

Ріццолі побачила зубну щітку, мочалку і мило. Лосьйон з вазеліном для інтенсивного догляду. Вона швидко відклала пакет — їй було бридко від думки про те, що Гойт щодня за допомогою цих засобів дбав про себе. На гребінці ще лишилося декілька світло-каштанових волосин.

Окстон і далі виймав речі з коробки. Білизна. Підшивка журналів «Нейшнл Джеогрефік» і декілька випусків «Бостон Ґлоуб». Два батончики «Снікерс», упаковка жовтого паперу форматом 33 на 40,7 см, чисті конверти і три пластмасові кулькові ручки.

— А ось його листи, — сказав Окстон, дістаючи ще один пакет. — Ми опрацювали кожен лист. Поліція штату знає імена і адреси всіх, з ким він листувався. — Він простягнув Дінові пакет. — Звісно, тут лише ті листи, які він зберіг. Можливо, дещо викинув.

Дін потягнув за блискавку і вийняв із пакета листи — приблизно дюжину конвертів.

— Ви перевіряєте листи, перш ніж віддати в’язням? — запитав Дін.

— Ми маємо такі повноваження. Усе залежить від типу кореспонденції.

— Типу?

— Якщо вважається, що листи привілейовані, нам дозволено лише перевірити конверт на заборонені речі, але читати лист ми не можемо. Це приватне листування між відправником і в’язнем.

— І в такому разі ви не знаєте, що пишуть в’язневі?

— Якщо це привілейоване листування, то ні.

— А яка різниця між привілейованим і непривілейованим листуванням? — втрутилася Ріццолі.

— Непривілейоване листування — це кореспонденція від друзів, родичів або сторонніх осіб, — пояснив Окстон, роздратовано зиркнувши на неї. — Наприклад, багато хто з наших в’язнів завів собі друзів за листуванням. Люди по той бік цих стін думають, що роблять добру справу.

— Листуючись із убивцями? Вони що, ненормальні?

— Серед них багато самотніх наївних жінок. Вони легко піддаються чарам негідників. Такий тип листування називається непривілейованим. Ми маємо право читати такі листи і вилучати з них те, що вважаємо за потрібне. Однак ми не завжди маємо час читати їх усі. У нас тут багато кореспонденції. У випадку в’язня Гойта доводилося перевіряти багато листів.

— Від кого? Не думав, що в нього багато родичів, — сказав Дін.

— Торік він став дуже відомим. Привернув увагу громадськості. Багато хто хотів йому написати.

— Ви маєте на увазі, що йому писали фанати? — запитала ошелешена Ріццолі.

— Так.

— Господи. Божевільний світ.

— Людям страшенно кортить поговорити з убивцею. Це ніби дотик до слави. Менсон, Дамер, Ґейсі — їм усім писали фанати. Жінки пропонують нашим в’язням руку і серце, надсилають свої фото в купальниках. Чоловіки пишуть, щоб запитати, як воно — убити людину. У світі повно, вибачте на слові, уйобків, які ловлять кайф від спілкування зі справжніми живими убивцями.

Але один із них не просто писав Гойту, а став членом його клубу для обраних. Ріццолі дивилася на купу листів — очевидне свідчення Хірургової слави. Убивця — це наче рок-зірка. Вона пригадала шрами, які він залишив на її долонях. Кожен лист від шанувальників був наче новий удар скальпелем.

— А привілейовані листи? — запитав Дін. — Ви сказали, що їх не читають і не піддають цензурі. Що робить лист привілейованим?

— Тут ідеться про конфіденційне листування з деякими чиновниками на рівні штату або країни. Листи від президента, губернатора чи правоохоронних інституцій.

— Гойт отримував такі листи?

— Можливо. Ми не реєструємо всі посилки чи листи, які сюди надходять.

— А як ви знаєте, що лист справді привілейований? — запитала Ріццолі.

— Я щойно пояснив, — роздратовано поглянув на неї Конвей. — Це листи від чиновників рівня штату або держави…

— Ні, я про інше. Як ви знаєте, що реквізити відправника не вигадані чи не фальшиві? Я можу скласти для одного із ваших в’язнів план втечі і надіслати в конверті з офісу, скажімо, сенатора Конвея.

Ріццолі не випадково обрала саме цей приклад. Вона спостерігала за Діном і побачила, як у нього напружилося підборіддя.

— Така вірогідність існує, — нерішуче визнав Окстон, — але за це передбачено покарання…

— Отже, таке раніше траплялося.

— Декілька випадків, — неохоче кивнув головою Окстон. — Листування між злочинцями, замасковане під офіційну кореспонденцію. Ми намагаємося зберігати пильність, але часом комусь удається прослизнути.

— А листи на волю? Ті, які Гойт надсилав? Їх ви перевіряли?

— Ні.

— Жодного?

— Не було причин. Він не вважався проблемним в’язнем. Завжди готовий співпрацювати. Дуже ввічливий і спокійний.

— Атож, — сказала Ріццолі. — Зразковий в’язень.

Окстон холодно подивився на неї.

— Детективе, у нас тут є чоловіки, які відірвали б вам руки і сміялися б. Чоловіки, які намагалися перегризти охоронцеві шию лише через те, що їм не сподобався обід. В’язні типу Гойта тривожать нас найменше.

Дін спокійно повернув розмову до конструктиву.