Тесс Герритсен – Асистент (страница 45)

Сторінки підручників звертають мало уваги на трагічні деталі, які нас цікавлять. Натомість нас годують сухими викладами воєнних стратегій і флангових атак, хитрощами головнокомандувачів і розташуваннями армій. На ілюстраціях бачимо чоловіків в обладунках. Мечі схрещено. М’язи напружено в запалі битви. Ми бачимо картини, на яких очільники сидять на гарних конях і дивляться на поля, де солдати вишикувалися, наче ряди колосся в очікуванні серпа. Ми бачимо карти, на яких стрілочками позначено рух армій-переможниць, і читаємо балади про війну, яких співали в ім’я короля і країни. Тріумфи чоловіків завжди виписані кров’ю солдатів, великими літерами.

А про жінок ніхто не говорить.

Однак усі ми знаємо, що вони були — м’яка плоть і гладенька шкіра. Їхні пахощі долинають зі сторінок підручників історії. Усі ми знаємо (хоча й не говоримо про це), що жорстокість війни не обмежується полями битв. Що коли вбито останнього солдата ворогів, армія-переможниця звертає увагу на жінок.

Так було завжди, хоча ця жорстока реальність рідко згадується в підручниках. Натомість я читаю про блискучі війни, де всі овіяні славою. Про греків, які йшли в бій під поглядами богів. Про падіння Трої. Поет Вергілій каже, що на цій війні воювали герої: Ахіллес і Гектор, Аякс і Одіссей. Ці імена запам’яталися на віки вічні. Він пише про брязкіт мечів і про стріли, які літали над мокрою від крові землею.

Він не описує найкращого.

Драматург Еврипід розповідає нам про долю троянських жінок по війні, але навіть він обережний. Не зупиняється на збудливих деталях. Він згадує, як перелякану Кассандру витягнув із храму Афіни грецький вождь, але можемо лише фантазувати про те, що станеться потім. Як на ній роздирають одяг, оголюючи шкіру. Як він розсуває її незаймані стегна. Як вона кричить від болю і відчаю.

По всіх вулицях міста Трої такі крики лунають із багатьох жіночих вуст, коли греки беруть своє, карбуючи перемогу в плоті жінок. Чи залишили когось із троянських чоловіків дивитися? Древні про це не пишуть. Але чи існує кращий спосіб відсвяткувати перемогу, аніж здійснивши наругу над тілом тієї, кого кохав твій ворог? Де кращий доказ того, що ти здолав його і принизив його? Ти змушуєш його дивитися на своє задоволення знову і знову.

Це я розумію: тріумф потребує глядачів.

Я думаю про троянок, коли наша автівка їде по Коммонвелс-авеню в потоці машин. Тут інтенсивний рух, тому навіть о дев’ятій вечора ми їдемо повільно. Отже, я маю час спокійно роздивитися будинок.

У вікнах темно. Ані Кетрін Корделл, ані її чоловіка немає вдома.

Це все, що я собі дозволяю, — один погляд, а потім будинок зникає з поля зору. Я знаю, що там встановлено нагляд, і все-таки не можу відмовити собі в одному погляді на її фортецю, неприступну, як справжній замок. Але тепер замок порожній і не становить жодного інтересу для нападників.

Я дивлюся на людину за кермом. Її обличчя ховає темрява. Бачу лише силует і очі, які блищать, наче дві голодні жаринки.

На “Дискавері” я дивився фільми про левів. У нічній темряві палав зелений вогонь їхніх очей. Я пригадую голодний і зосереджений погляд цих левів, які от-от накинуться. Бачу той самий голод в очах свого товариша.

А він, звісно, бачить те саме в моїх очах.

Я опускаю вікно і глибоко вдихаю теплий аромат міста, який вривається в салон. Лев нюхає повітря над саваною. Шукає здобич».

15

Вони їхали в машині Діна, прямуючи на захід, до міста Ширлі, сорок п’ять миль від Бостона. Дін сидів за кермом і говорив мало, однак тиша, здається, лише робила Ріццолі чутливішою до його запаху і мовчазної впевненості. Вона майже не дивилася на нього, щоб поглядом не виказати свого сум’яття.

Натомість вона дивилася вниз і бачила під ногами темно-синій килимок. І думала, чи це той самий нейлон номер 8-0-2. У скількох іще машинах такі килимки? Це дуже популярний колір. Тепер, хай би куди вона подивилася, скрізь бачила сині килими й уявляла собі, як незліченні ноги розносять нейлонові волокна вулицями Бостона.

Кондиціонер нагнав забагато холоду. Позираючи на поля за вікном, вона хотіла опинитися там, надворі, а не в цій вистиглій капсулі. Ранковий туманець висів серпанком над зеленими полями. Дерева стояли непорушно, їхнє листя не ворушив навіть найменший вітерець. Ріццолі рідко бувала в сільській частині штату Массачусетс. Вона була достеменна міська дівчина і не відчувала потягу до сільської місцевості з її порожніми рівнинами і кусючими жуками. І сьогодні вона теж не відчувала її принад.

Уночі вона погано спала. Декілька разів підхоплювалася і лежала, наслухаючи кроки й дихання чужака. О п’ятій встала, отупіла й невиспана. Лише після двох чашок кави зібралася з думками, щоб зателефонувати до лікарні й запитати про стан Корсака.

Він усе ще був у відділенні інтенсивної терапії, на апараті штучної вентиляції легень.

Ріццолі трохи опустила вікно, і в машину увірвалося тепле повітря, яке пахло травою і землею. А Корсак, можливо, уже ніколи не відчуватиме таких запахів і вітру на своєму обличчі… Вона спробувала пригадати, чи останні слова, якими вони обмінялися, були добрими й дружніми, але нічого не спадало на думку.

На тридцять шостому виїзді з автомагістралі Дін звернув на Ширлі. Праворуч почали вимальовуватися обриси установи шостого рівня безпеки, Суза-Барановскі, де нещодавно тримали Гойта. Дін припаркувався на стоянці для відвідувачів і обернувся до неї.

— Якщо захочете мене покинути, можете зробити це будь-якої миті, — сказав він.

— Чому ви про це говорите?

— Бо я знаю, що він з вами вчинив. Будь-кому на вашому місці нелегко було б вести цю справу.

Ріццолі бачила в його очах щиру турботу і не хотіла її: це лише підкреслювало, як мало в неї власної сміливості.

— Нумо, просто зробімо це, — відповіла вона і штовхнула дверцята.

Гордість дала їй сили похмуро й рішуче переступити поріг будівлі і пройти контроль безпеки. Вони з Діном показали свої посвідчення і здали зброю. Поки чекали на провідника, Ріццолі читала вимоги до одягу відвідувачів: «Нікому з відвідувачів не дозволяється приходити босоніж, у шортах чи купальних костюмах, в одязі, який демонструє приналежність до злочинних угруповань, в одязі, схожому на уніформу персоналу або в’язнів, у багатошаровому одязі, в одязі на зав’язках, в одязі, який легко зірвати, в надмірно мішкуватому, великому, щільному або важкому одязі…»

Нескінченний список забороняв усе, від ґумочок для волосся до бюстгальтерів на кісточках.

Нарешті вийшов співробітник в’язниці, кремезний чоловік у синій формі.

— Ви детектив Ріццолі і агент Дін? Я офіцер Кертіс. Проходьте сюди, будь ласка.

Кертіс дружно і навіть весело провів їх за перші двері. Ріццолі подумки запитала себе, чи поводився б він так приязно, якби вони не були правоохоронцями і його віддаленими колегами. Кертіс наказав їм зняти ремені, черевики, годинники й ключі і покласти на стіл для огляду. Ріццолі поклала свій «Таймекс» поруч із блискучою «Омегою» Діна. Потім вона стала знімати піджак, так само як Дін. Це процес здавався інтимним аж до незручності. Розстібаючи ремінь і витягуючи його зі штанів, Ріццолі відчула на собі погляд Кертіса. Він витріщався на те, як роздягається жінка. Вона зняла свої туфлі на низькому підборі, поставила їх поруч із черевиками Діна і спокійно зустріла погляд Кертіса. Лише тоді він відвів очі. Далі вона вивернула кишені і пройшла за Діном через металодетектор.

— Пощастило, — сказав їй Кертіс. — Вам міг випасти інший номер, тоді вас би обшукали вручну.

— Що?

— Щодня начальник нашої зміни називає навмання номер. Відвідувача, який прийде під цим номером, обшукують вручну. І це буде наступна людина після вас.

— Звісно, я лише заради того й приїхала, щоб мене облапали, — сухо сказала Ріццолі.

— Зараз можете знову все вдягнути. І годинники теж.

— Ви так про це говорите, ніби це привілей.

— Усередині лише законники і поліцейські можуть ходити з годинниками. Усі інші мають здавати на зберігання всі свої прикраси й годинники. А зараз я поставлю вам печатки на зап’ястя, і ви зможете пройти до камери.

— У нас на дев’яту призначена зустріч із комендантом Окстоном, — сказав Дін.

— Він трохи зайнятий і попросив мене спершу показати вам камеру в’язня. А потім я проведу вас у кабінет Окстона.

Центр Суза-Барановскі був найновішим виправним закладом у штаті Массачусетс. Його захисні системи — справжні витвори мистецтва — не потребували ключів. Офіцер Кертіс пояснив, що ними можна керувати дистанційно за допомогою сорока двох комп’ютерних терміналів із графічним інтерфейсом. Він показав безліч камер спостереження.

— Вони ведуть запис двадцять чотири години на добу. Більшість відвідувачів навіть не бачить людей-охоронців. Вони лише чують команди з пристроїв внутрішнього зв’язку.

Відвідувачі пройшли у сталеві двері, потім — довгим коридором, а далі — крізь іще одну низку ґратованих дверей. Ріццолі чудово розуміла, що кожен її рух записується на камеру. Натиснувши лише декілька кнопок на клавіатурі, охоронці могли замкнути будь-який коридор чи камеру, навіть не виходячи зі свого контрольного пункту.