Тесс Герритсен – Асистент (страница 47)
— Отже, ми не знаємо, кому він міг написати?
Це буденне запитання нібито притамувало дедалі гострішу злість начальника в’язниці. Окстон відвернувся від Ріццолі й подивився на Діна — двоє чоловіків зустрілися поглядами.
— Ні, не знаємо, — сказав він. — В’язень Гойт міг писати кому завгодно.
Поверхом нижче, у залі для нарад, Ріццолі й Дін одягнули латексні рукавички і витрусили адресовані Гойту конверти на стіл. Вона побачила найрізноманітніші конверти — пастельних кольорів, розмальовані квітами. Один — з Ісусом. А найабсурдніший вигляд мав конверт із зображеннями веселих кошенят. Так, саме в стилі Хірурга. Мабуть, він дуже сміявся, коли це отримав.
Ріццолі відкрила «котячий» конверт і витягнула з нього фото усміхненої жінки з оптимістичним поглядом. Там ще був лист, написаний дівочий почерком. Над буквою «і» стояли великі веселі кружечки:
Ріццолі раптом піймала себе на тому, що стискає лист у руці. Її душив гнів. Хотілося знайти дурну жінку, яка написала ці слова, і дати їй прочухана. Змусити подивитися на фото Гойтових жертв. Нехай почитала б, як судмедексперти у звітах описували останні години їхнього життя і всі ці катування, після яких смерть здавалася благословенням. Ріццолі змусила себе дочитати лист — він завершувався солоденьким звертанням до Гойтової людяності і «доброти, яка живе в кожній душі».
Ріццолі взяла інший конверт, цього разу без кошенят, звичайний білий, із листом, написаним на розлінованому папері. Знову від жінки, яка також надіслала свою фотографію: відвертий знімок, з якого скоса дивилася білявка із пересвітленим волоссям.
Ріццолі дивилася на ці слова і не могла повірити, що вони належать притомній людині. «Класно, якби ви мені написали», «ваша подруга»…
— Боже милий, — сказала вона, — ці люди ненормальні.
— Їх вабить слава, — відповів Дін. — Вони не мають власного життя. Почуваються ніким. Тому намагаються зав’язати знайомство з кимось відомим. І ще вони хочуть, щоб трохи цього блиску перейшло й на них.
— Блиску? Ви так це називаєте?
— Ви знаєте, про що я.
— Ні, навіть гадки не маю. Я не розумію, чому жінки пишуть листи чудовиськам. Вони хочуть любовних пригод? Шаленої пристрасті від хлопця, який може нутрощі їм вирізати? Від цього їхнє жалюгідне життя засвітиться новими барвами?
Вона відштовхнула крісло, підійшла до стіни з вузькими вікнами і зупинилася там, склавши руки на грудях, подивляючи на вузький сонячний промінь і шматок блакитного неба. Навіть цей мізерний краєвид був приємніший за читання листів від шанувальників Воррена Гойта. А той, певна річ, насолоджувався увагою. Він, мабуть, вважав кожен лист живим доказом того, що все ще має владу над жінками. Що навіть тут, замкнений у в’язниці, він може позбавляти розуму й маніпулювати. Перетворювати жінок на речі.
— Ми гаємо час, — злісно сказала Ріццолі, проводжаючи поглядом зграю птахів.
Вони летіли повз будівлю, де в клітках тримали людей. Де за ґратами сиділи чудовиська, а не пташки.
— Він не ідіот. Він знищив би все, що виказує його зв’язок із Домінантом. Захистив би свого нового партнера і не залишив би нам корисних зачіпок.
— Корисних, може, й не залишив би, — озвався Дін під шурхіт листів. — Але його кореспонденція змушує замислитися.
— Ну, звісно. Дуже мені треба читати, що ці прибиті мішком жінки йому написали! Та мене від цього нудить!
— Може, так і було задумано?
Ріццолі озирнулася й поглянула на нього. Сонячний промінь, який прорвався крізь вузьке вікно, впав на його обличчя, підсвітивши одне блакитне око. Ріццолі завжди знала, що в Діна дуже ефектне обличчя, але ніколи не бачила цього так явно, як зараз, за цим столом.
— Вас пригнічують листи від його шанувальниць.
— Пригнічують?! Та я просто закипаю! Хіба не видно?
— Видно. І він це передбачив. — Дін кивнув на листи. — Він знав, як вони на вас подіють.
— Ви думаєте, ці всі листи тут лише заради того, щоб викрутити мені мізки?
— Це головоломка, Джейн. Він залишив це тут для вас. Мила колекція листів від його найпалкіших шанувальниць. Він знав, що, врешті-решт, ви будете тут, у цій в’язниці, і прочитаєте все, що йому хотіли сказати люди. Може, він хотів показати вам, що справді має шанувальниць. Що, попри вашу зневагу, є жінки, які його не зневажають, а обожнюють. Він наче коханець, якому відмовили. І тепер намагається змусити вас ревнувати. Вивести вас із рівноваги.
— Годі в цьому колупатися!
— І воно працює, правда ж? Погляньте на себе. Він так вас накрутив, що ви навіть сидіти спокійно не можете. Він знає, як маніпулювати вами і як вас дражнити.
— Ви його переоцінюєте.
— Невже?
Вона махнула рукою на листи:
— Це все було для мене? Хіба я центр його світу?
— А він хіба не центр вашого? — тихо запитав Дін.
Вона дивилася на нього, не в змозі знайти відповідь, бо її вразила неспростовна правдивість його слів. Воррен Гойт справді
Ріццолі знову сіла за стіл, збираючись із силами, щоб завершити свою роботу.
На наступному конверті було надруковано адресу відправника:
Ріццолі розгорнула лист. Його надіслали півтора місяця тому.
— Хто, в біса, така ця доктор О’Доннел? — запитала Ріццолі.
— Джойс О’Доннел? — здивовано сказав Дін.
— На конверті вказано лише ініціали: Дж. П. О’Доннел, Кембридж, штат Массачусетс. Очевидно, вона говорила з Гойтом.
— Не знав, що вона переїхала, — насупився Дін.
— Ви знайомі?
— Доктор О’Доннел — нейропсихіатр. Скажімо так: ми зустрілися в залі суду по різні боки барикад. Адвокати її обожнюють.
— А, можете не пояснювати. Її запрошують на судові засідання як експерта, і вона захищає поганих хлопців.
— Так, — кивнув Дін. — Хоч би що він зробив, хоч би скільки людей убив, приходить доктор О’Доннел і починає розповідати про пом’якшувальні обставини.
— Чого це вона писала Гойту?
Ріццолі перечитала лист. Його було написано із великою повагою. Доктор О’Доннел була сповнена вдячності за співпрацю. Ріццолі вона вже не подобалася.
Виявилося, що наступний конверт також від доктора О’Доннел, але цього разу листа всередині не було. Натомість Ріццолі витягнула три знімки — явно любительські. Два з них було зроблено надворі, третій у приміщенні. Кілька секунд вона мовчки дивилася. Волосся на потилиці стало дибки, коли очі побачили те, що мозок відмовлявся сприймати. Вона відсахнулася і кинула фото на стіл, наче гаряче вугілля.
— Джейн, що там?
— Я, — прошепотіла вона.
— Що?
— Вона стежила за мною. Фотографувала мене. І надсилала знімки
Дін підвівся зі свого крісла, обійшов стіл і зазирнув їй через плече.