Тесс Герритсен – Асистент (страница 48)
— Не бачу, де тут ви…
— Погляньте.
— Тут не видно номерного знака.
— Я свою автівку можу впізнати!
Дін перевернув фото. На звороті було намальовано карикатурне усміхнене обличчя. «
Серце від страху гупало, мов барабан.
— Дивіться далі, — сказала вона.
Дін узяв друге фото. Його теж зробили на вулиці вдень. Фасад будинку. Можна було не казати, що це за будинок — минулого вечора він приїжджав сюди. Перевернувши фото, він побачив слова: «
Дін узяв третє фото, яке зробили всередині ресторану.
З першого погляду здавалося, що це просто погано скомпонований інтер’єрний знімок. Постійні відвідувачі сиділи за столиками. Силует офіціантки вийшов розмитим: вона потрапила в кадр, коли йшла і несла кавник. Самій Ріццолі знадобилося декілька секунд, щоб розгледіти, хто сидів ліворуч від центру — темноволоса жінка. Її обличчя було видно лише у профіль. На тлі вікна воно здавалося темним. Ріццолі чекала, коли Дін теж упізнає її.
— Знаєте, де було зроблено цю фотографію? — тихо запитав він.
— У «Старфіш-кафе».
— Коли?
— Не знаю…
— Ви часто ходите туди?
— Щонеділі. Снідати. Це єдиний день за тиждень, коли я…
У неї затремтів голос. Вона дивилася на власний профіль, на розслаблені плечі, схилену над газетою голову. Недільна газета. Щонеділі вона робила собі подарунок — сніданок у «Старфіш». Ранок із грінками, беконом і коміксами.
І мисливцем. Вона не здогадувалася, що за нею стежать. Що її фотографують і надсилають фото тій самій людині, яка її переслідує в кошмарах.
Дін перевернув знімок.
На звороті було намальовано ще одне усміхнене обличчя, а під ним, обведене сердечком, одне слово:
«
16
«
Ріццолі їхала назад до Бостона. Гнів тугим вузлом скрутив їй живіт. Дін сидів поруч, але вона не дивилася на нього, цілком зосередившись на своїй злості, відчуваючи, як її пожирає полум’я.
Коли Дін зупинився біля будинку О’Доннел на Бретл-стрит, ця злість лише посилилася. Ріццолі дивилася на широкий фасад у колоніальному стилі, з дерев’яним дахом, пофарбованим у незайманий білий. За кованими металевими воротами виднілося подвір’я з акуратно підстриженим газоном і доріжкою, викладеною гранітними камінцями. Навіть за високими стандартами Бретл-стрит цей будинок здавався розкішним. Державний службовець ніколи не зміг би собі такого дозволити. «Але саме такі, як я, борються з Ворренами Гойтами цього світу і страждають потім від наслідків», — подумала Ріццолі. Саме вона замикала на ніч вікна і двері. Її будило вночі примарне відлуння кроків, які наближалися до її ліжка. Вона виходила на двобій із чудовиськами, а потім мучилася від травм. А тут, у цьому розкішному будинку, жила жінка, яка співчутливо вислуховувала цих-таки монстрів. Приходила на судові засідання і захищала тих, кого захистити неможливо. Цей дім було зведено на кістках жертв.
Попелясто-білява жінка, яка відчинила їм двері, була так само бездоганна, як її будинок. Волосся лежало на голові сяючим шоломом. Свіжа випрасувана сорочка і штани «Брукс Бразерс»[18]. Їй було років сорок. Обличчя світле, мов алебастр. І так само позбавлене тепла. В очах світився лише холодний інтелект.
— Доктор О’Доннел? Я детектив Джейн Ріццолі. А це агент Гебріел Дін.
Жінка пильно поглянула на Діна.
— Ми з агентом уже знайомі.
«І справили одне на одного враження — і то не з приємних», — подумала Ріццолі.
О’Доннел явно не була рада непроханим гостям. Не усміхаючись, вона провела їх через великий коридор до вітальні. Ріццолі побачила канапу з палісандрового дерева, обтягнуту білим шовком, і східні килими. Їхні яскраві червоні візерунки підкреслювали фактуру підлоги з тикового дерева. Ріццолі мало знала про мистецтво, але навіть вона зуміла визначити, що картини на стінах — оригінали і, мабуть, доволі дорогі. «Всередині теж кістки жертв», — подумала вона. Ріццолі з Діном сіли на канапі навпроти О’Доннел. Їм не запропонували ані кави, ані чаю, ані навіть води — господиня явно давала зрозуміти, що хоче якнайшвидше покінчити з цією справою.
О’Доннел одразу перейшла до суті, звернувшись до Ріццолі.
— Ви говорили, що йдеться про Воррена Гойта.
— Ви з ним листувалися.
— Так. І що?
— З якою метою?
— Якщо ви знаєте про факт нашого листування, то, гадаю, що й листи читали.
— З якою метою ви листувалися? — невблаганно повторила Ріццолі.
О’Доннел мовчки подивилася на неї, оцінюючи супротивника. Вона вже встигла зрозуміти, що Ріццолі — супротивник. І відповіла з огляду на це, напружившись, мов у тісних обладунках.
— Спочатку я маю запитати у вас, детективе, чому моє листування з містером Гойтом цікавить поліцію?
— Ви знаєте, що він утік з в’язниці?
— Так, звісно. Бачила в новинах. А тоді поліція штату запитала в мене, чи Воррен виходив зі мною на контакт. Опитували всіх, хто з ним листувався.
«Воррен». Вони зверталися одне до одного на ім’я.
Ріццолі відкрила великий конверт з манільського паперу і дістала три фотографії у пластикових пакетах. Простягнула їх докторові О’Доннел.
— Ви надсилали ці фотографії містерові Гойту?
Доктор О’Доннел ледь на них глянула.
— Ні, а що?
— Ви навіть не роздивилися.
— У цьому немає потреби. Я не надсилала містерові Гойту жодного фото.
— Їх знайшли в його камері. У конверті з вашою адресою.
— Отже, він просто поклав їх туди на зберігання.
Доктор О’Доннел віддала фотографії Ріццолі.
— А що ви йому надсилали?
— Листи. Бланки дозволів на оприлюднення інформації, щоб він їх підписав.
— Якої інформації?
— Його шкільних оцінок. Педіатричних оглядів. Усієї інформації, яка могла допомогти мені оцінити його випадок.
— Скільки листів ви йому написали?
— Гадаю, чотири-п’ять.
— І він відповідав?
— Так, я маю його листи. Можете зняти копії.
— Він не намагався вийти з вами на контакт після втечі?
— Ви думаєте, я б не повідомила правоохоронців?
— Не знаю, докторе О’Доннел. Я не знаю, які у вас були стосунки з містером Гойтом.
— У нас було листування, а не стосунки.
— Однак ви писали йому. Чотири або п’ять разів.