Тесс Герритсен – Асистент (страница 26)

— Я згоден. Три золоті коронки, — зауважив доктор Пепе, беручи до рук щелепу. — І багато пломб. Рентґен робили?

— Йошима робив сьогодні вранці. Знімки он там, на негатоскопі.

Пепе підійшов подивитися.

— Із цих двох зубів видаляли нерви. — Він показав на плівку. — Схоже на гутаперчеві штифти. І погляньте ще сюди. Бачите? Зуби — із сьомого по десятий і з двадцять другого по двадцять сьомий — короткі й тупі. Їхній кут розташування змінював ортодонт.

— Цього я не помітила, — сказала Айлс.

— Радий, що вас ще можна чогось навчити, докторе Айлс, — усміхнувся Пепе. — Бо я вже почав був почуватися зайвим.

— Отже, ми говоримо про людину, здатну оплатити стоматологічні послуги, — втрутився агент Дін.

— Доволі дорогі стоматологічні послуги, — уточнив Пепе.

Ріццолі пригадала Ґейл Їґер і її бездоганно рівні зуби. Коли серце перестає битися і розкладається плоть, саме стан зубів відрізняє багатих від бідних. Ті, кому немає чим заплатити за квартиру, знехтують болем у кутніх зубах чи негарним прикусом. Почали вимальовуватися моторошно знайомі характеристики цієї жертви.

«Молода жінка. Біла. Забезпечена».

Пепе відклав щелепу і зосередився на тулубі. Він деякий час вивчав розламану грудну клітку і реберний каркас, потім підняв одне з ребер, які лежали окремо, приставив його до грудної кістки і почав роздивлятися, під яким кутом вони з’єднуються.

— Воронкоподібна деформація грудної кістки, — зазначив він.

Ріццолі вперше побачила, як Мора Айлс втратила певність у собі.

— Я цього не помітила, — сказала вона.

— А що ви скажете про великі гомілкові кістки?

Айлс одразу ж відійшла в кінець столу, взяла одну з довгих кісток і почала її роздивлятися, стаючи дедалі похмурішою. Потім знайшла парну кістку другої ноги і поклала їх поруч.

— Варусне коліно на обох ногах. — Тепер у її голосі вчувався страх. — Викривлення приблизно п’ятнадцять градусів. Не розумію, як я могла не помітити.

— Ви зосередилися на переломі. Вам впали в око ці хірургічні кріплення. А подібні коліна зараз нечасто побачиш. Лише такий трухлявий пень, як я, може впізнати таке відхилення.

— Це не виправдання. Я мала одразу ж помітити.

Упродовж якогось часу Айлс мовчала, переводячи розпачливий погляд з ніг на груди.

— Це не має сенсу. Воно не збігається зі стоматологічними послугами, які їй надавали. Тут немовби дві різні людини.

— А ви не могли б розказати нам, що це ви обговорюєте? — втрутився Корсак. — Що не має сенсу?

— У цієї людини було варусне коліно, — пояснив доктор Пепе. — Іншими словами, викривлення ніг. Її великі гомілкові кістки викривлені на п’ятнадцять градусів. Це вдвічі більше за ті викривлення, які лежать у межах норми.

— І чого такий галас? У багатьох людей криві ноги.

— Йдеться не лише про ноги, — сказала Айлс, — а ще й про груди. Погляньте, під яким кутом ребра приєднано до грудної кістки. У неї воронкоподібна деформація грудної кістки. Унаслідок неправильного формування кісток і хрящів грудна кістка запала. У разі суттєвого викривлення з’являються задишка і серцеві проблеми. У цьому випадку западання невелике. Можливо, на її самопочутті воно ніяк не позначалося. Очевидно, це було суто естетичною проблемою.

— І все це через неправильне формування кісток? — запитала Ріццолі.

— Так. Порушення обміну речовин у кістковій тканині.

— І яка хвороба це спричинила?

Айлс нерішуче поглянула на доктора Пепе.

— Вона невисока на зріст.

— Який показник Троттера — Ґлайзера[15]?

Айлс узяла сантиметрову стрічку і швидко приклала її до стегна й великої гомілкової кістки.

— Гадаю, приблизно шістдесят один сантиметр. Плюс-мінус три.

— Отже, маємо воронкоподібну деформацію грудей. Варусне коліно на обох ногах. Короткий зріст. Усе збігається, — кивнув він.

— У дитинстві вона хворіла на рахіт, — пояснила Айлс Ріццолі.

Це слово вже стало майже архаїзмом. Для Ріццолі воно асоціювалося з немовлятами й босоногими дітлахами, які плачуть у напіврозвалених халупах. Із застарілим брудом бідності. З іншою епохою, забарвленою сепією. Слово «рахіт» не пасувало до жінки із зубами, які вирівняв ортодонт, і золотими коронками.

Гебріел Дін також помітив цю суперечність.

— Я думав, що рахіт розвивається від поганого харчування, — зауважив він.

— Так, — відповіла Айлс. — Унаслідок браку вітаміну D. Більшість дітей отримує достатню кількість цього вітаміну або з молока, або із сонячного світла. Однак якщо дитину погано годують і тримають у приміщенні, цього вітаміну їй бракуватиме. А це позначається на метаболізмі кальцію та на формуванні кісток. Узагалі-то я ще ніколи не бачила проявів цієї хвороби, — помовчавши, додала вона.

— Їдьте зі мною на розкопки, — запросив доктор Пепе. — Я вам покажу безліч випадків з минулого століття. Скандинавія, північ Росії…

— Але нині в США таке може траплятися? — запитав Дін.

— Вірогідність дуже мала, — похитав головою Пепе. — Зважаючи на деформовані кістки й низький зріст, я можу припустити, що ця людина жила в бідності. Принаймні до підліткового періоду включно.

— Це не збігається зі станом її зубів.

— Не збігається. Саме тому доктор Айлс сказала, що ми тут немовби досліджуємо два різні тіла.

«Дитяче і доросле», — подумала Ріццолі. Вона пригадала власне дитинство в містечку Рів’єр, штат Массачусетс. Їхня родина винаймала невеличкий будинок, у якому завжди стояла задуха. Вони тулилися в такій тісняві, що їй доводилося заповзати у свою схованку під ґанок, щоб бодай трохи побути на самоті. Джейн пам’ятала короткий період після того, як батька звільнили з роботи. Переляканий шепіт мами й тата в спальні. Консервована кукурудза й картопля на вечерю. Погані часи швидко минули. Протягом року тато знайшов нову роботу і на стіл повернулося м’ясо. Однак зіткнення з бідністю залишає свій слід. На душі, якщо не на тілі. Усі троє дітей у родині Ріццолі обрали роботу зі стабільними, нехай навіть і не захмарними, заробітками. Джейн стала правоохоронцем, Френкі пішов у морську піхоту, а Майкі — у поштову службу США. Усі вони намагалися уникнути загрози, з якою зіткнулися в дитинстві.

— Попелюшка, — сказала вона, глянувши на стіл. — Таке трапляється.

— Як у Діккенса, — додав Дін.

— А, ну звісно, — пригадав Корсак. — Крихітка Тім.

— Крихітка Тім із «Різдвяної пісні в прозі» справді хворів на рахіт, — кивнула доктор Айлс.

— І жив він довго і щасливо, бо старий Скрудж, мабуть, відвалив йому купу грошей, — сказав Корсак.

«А ти не жила довго і щасливо», — подумала Ріццолі, дивлячись на рештки. Це була вже не просто купа кісток, а жінка. В уяві Ріццолі почало вимальовуватися її життя. Вона побачила дівчинку з кривими ніжками й запалими грудьми. Паросток, який всихав на неплідному ґрунті бідності. Побачила, як ця дівчинка стає підлітком і носить сорочки з різними ґудзиками, із такої старої й запраної тканини, що вона перетворилася на прозору сіточку. І навіть тоді було, можливо, щось незвичне в обличчі цієї дівчинки? Упертий погляд, міцна нижня щелепа, які вказували на те, що вона матиме краще життя, аніж те, для якого народилася?

Адже та жінка, якою вона стала, жила в іншому світі, де за гроші можна було купити рівні зуби і золоті коронки. Удача, або важка праця, або, можливо, увага підходящого чоловіка стали для неї ліфтом до набагато кращих умов. Однак злиденне дитинство так і зосталося закарбованим у кістках, викривлених ногах і запалих грудях.

А ще вона зазнала болю. Щось страшне сталося з нею, розчавивши спину й ліву ногу й залишивши по собі двоє зрощених хребців і сталеве кріплення, назавжди встромлене в стегно.

— Зважаючи на всі стоматологічні процедури та на її вірогідний соціально-економічний статус, зникнення цієї жінки мали помітити, — зауважила доктор Айлс. — Вона мертва щонайменше два місяці. Мабуть, вона є в базі даних Національного інформаційно-кримінологічного центру.

— Ага. Вона і приблизно сто тисяч інших, — докинув Корсак.

Національний інформаційно-кримінологічний центр ФБР містив дані про всіх зниклих безвісти осіб. Можна було ідентифікувати знайдені тіла і складати переліки тих, кому вони могли належати.

— Тут, на місці, нічого такого не відбувалося? — запитав Пепе. — Немає інформації про зниклу жінку, якій могло б належати це тіло?

Ріццолі похитала головою.

— У штаті Массачусетс — ні.

Тієї ночі Ріццолі, попри неабияку втому, не могла заснути. Вона піднялася з ліжка перевірити, чи надійно замкнені двері. Пересвідчилася, що вікно, яке виходить на пожежну драбину, зачинене. За годину після цього вона почула якийсь шум і подумала, що Воррен Гойт крадеться до її спальні зі скальпелем у руці. Схопила з нічного столика пістолет і наставила його в темряву. Обливаючись потом, припавши до ліжка, вона чекала, коли на порозі матеріалізується тінь.

Вона нічого не бачила й не чула, крім стукоту власного серця, а ще музики з машини, яка проїжджала вулицею внизу.

Нарешті Ріццолі прокралася в коридор і ввімкнула світло.

Там нікого не було.

Вона перейшла до вітальні й теж увімкнула світло. Швидко роззирнулася навколо і побачила, що дверний ланцюжок на місці і вікно на пожежну драбину зачинене. Ріццолі дивилася на кімнату, яка була точнісінько в такому стані, як вона її залишила, і думала: «Я починаю божеволіти».

Впала на диван, відклала зброю і обхопила голову руками, шкодуючи, що не може вичавити зі свого мозку всі думки про Воррена Гойта. Він нікуди не зникав, як пухлина, яку годі вирізати. Він отруїв метастазами кожну мить її життя. У ліжку вона не думала ані про Ґейл Їґер, ані про невідому жінку, чиї рештки оглядала сьогодні. Не думала і про Чоловіка-з-літака — його справа потребувала доопрацювання. Тека, яка лежала на її столі, була наче сповнений німого докору погляд. Стільки людей і справ потребували її уваги! Але коли вона залишалася вночі сама й дивилася в темряву, згадувалося лише обличчя Воррена Гойта.