Терри Пратчетт – Озброєні (страница 67)

— Гаразд, аргумент приймається, — сказав Морква. — Це вагомий аргумент, — він оглянув натовп. — Що ж. Нам потрібні чесні, законослухняні ґноми… Ось ти…

— Я? — прокинувся якийсь необачний ґном.

— Попередні судимості є?

— Ну, не знаю… Наскільки я можу судити, зекономлена копійка — це зароблена копійка…

— Гаразд. І я візьму… ось ви двоє… і вас. Ще чотирьох ґномів, так? Більше нема на що скаржитися?

— Не хочу бути міліцією, — знову повторив Боксит, але в його тоні уже відчувалася невпевненість.

— Ти не можеш зараз піти, — сказав Щебінь. — Інакше ґноми переможуть за кількістю. Це цифри, вони переможуть.

— Я не хочу бути ніякою міліцією! — сказав ґном.

— Жижки трусяться, ага? — дражнив Дуболом.

— Що? Та як ти можеш? Я не гірший за будь-якого довбаного троля!

— Гаразд, значить, ми все вирішили, — сказав Морква, потираючи руки. — Виконувачу обов’язків констебля Дуболоме?

— Сер?

— Гей, — сказав Щебінь, — як це він раптом став повним констеблем?

— Він командує новобранцями-ґномами, — пояснив Морква. — А ти керуєш новобранцями-тролями, виконувачу обов’язків констебля Щебню.

— Я — виконувач обов’язків повного констебля, відповідальний за новобранців-тролів?

— Авжеж. А тепер, молодший констеблю Боксите, будь ласка, дай мені пройти.

Позаду Моркви Щебінь зробив великий гордий вдих.

— Не хочу бути…

— Молодший констеблю Боксит! Ти, жахливий великий тролю! Стати струнко! Салютувати, негайно! Відійти з дороги капрала Моркви! Ви, двоє тролів, сюди, швидко! Раз… два… е… три… че-тири! Зараз ви вартові! Прокляття! Не можу повірити, що бачу таких жалюгідних тролів! Звідки ти, Боксите?

— З Кусневої гори, але…

— Кусневої гори! Кусневої гори? Тільки… — Щебінь на мить подивився на пальці і сховав їх за спиною. — Із Кусневої гори спускаються тільки дві речі. Каміння… та… та… — він відчайдушно намагався мислити, — інше каміння! Боксите, ти з яких?

— Що, чорт забирай, тут відбувається?

Двері Сторожі відчинилися. Капітан Виверт вийшов із мечем у руці.

— Ви, пара дурних тролів! Прямо зараз підняти руку і повторювати трольську присягу…

— Ага, капітане, — привітався Морква. — Я прийшов поговорити.

— Капрале Моркво… Ти — справжнє нещастя, — пробурмотів Виверт. — Що за діяльність ти тут розгорнув?

— Я буду робити те, що мені накажуть…

— Не хочу бути…

Геп!

— Я буду робити те, що мені накажуть…

— Я просто випадковий перехожий, — весело сказав Морква.

— Ну, випадковий перехожий, я тут старший офіцер, і ти можеш іти до всіх чор…

— Вагомий аргумент, — сказав Морква і він дістав свій чорний блокнот. — Я усуваю вас від обов’язків.

— …бо інакше мені заб’ють мою ґугулузьку голову у плечі.

— …бо інакше мені заб’ють мою ґугулузьку голову у плечі.

— Що? Ти ненормальний?

— Ні, але, зі всією повагою, можу припустити, що божевільний ви. Для таких подій є правила, встановлені…

— І хто надав тобі такі повноваження? — Виверт дивився на натовп. — Га? Може, ось ця зграя озброєного непотребу? Вони тебе уповноважили?

Морква мав здивований вигляд.

— Ні. Звід законів і постанов міста Анк-Морпорка. Усе тут. Чи можете ви показати, які у вас докази проти Вуглеморда?

— Того триклятого троля? Та він троль!

— І?

Виверт озирнувся.

— Знаєш, я не зобов’язаний говорити з тобою перед усім цим набродом.

— Власне кажучи, за правилами зобов’язані. Ось чому це називається доказами. Це означає «те, що доводить певний факт…». Ви повинні довести його провину.

— Слухай! — прошипів Виверт, схилившись до Моркви. — Він троль. Хоч у чомусь, але він винен. Вони всі в чомусь винні!

Морква яскраво посміхнувся.

Колон упізнав цю посмішку. Коли Морква так посміхався, то, здавалося, його обличчя ставало восковим і починало блищати.

— І через це ви його заарештували?

— Саме так!

— О. Розумію. Я тепер розумію.

Морква повернувся.

— Я не знаю, що ти тут… — почав Виверт.

Люди навряд чи помітили Морквині рухи. Лише якийсь розмитий силует, звук, наче на підлогу впустили кусок м’яса, і капітан уже лежав на бруківці.

У дверях обережно з’явилися пару членів Денної сторожі.

Нарешті всі усвідомили гуркіт. Ноббі крутив над головою моргенштерн. Шпичаста куля свистіла на кінці ланцюга. Однак шпичаста куля була дуже важкою, а різниця між Ноббі та ґномом була більш формальною, ніж фактичною, і вийшло так, що Ноббі і куля почали обертатися одне навколо одного. Якщо Ноббі відпустив би кулю, то у нього з нею були б рівні шанси влучити в мішень. Жодна з перспектив не була приємною.

— Ноббі, припини це, — прошипів Колон, — не думаю, що чинитимуть спротив…

— Фреде, я не можу зупинитися!

Морква облизав кулака.

— Сержанте, як гадаєте, це підпадає під поняття «мінімально необхідної сили»? — запитав він. Здавалося, він щиро хвилювався.

— Фреде! Фреде! Що мені робити?

Ноббі перетворювався у налякану розмитість. Якщо розгойдати шпичасту кулю на ланцюгу, єдиний можливий варіант — продовжувати рух. Зупинка забезпечить лише цікаву, але коротку демонстрацію спіралі в дії.

— Він же дихає? — замислився Колон.

— О, так. Я не сильно вдарив.

— Значить, звучить досить мінімально, сер, — констатував Колон.