Терри Пратчетт – Озброєні (страница 68)
Коли моргенштерн знову пролетів понад ним, Морква наче ненароком простягнув руку і спіймав його за ланцюг. Потім кинув його в стіну, де той успішно застряг.
— Гей, ви всі у штабі Сторожі, — сказав він, — виходьте.
Вийшло п’ятеро чоловіків. Вони обережно обступили свого вже переконаного капітана.
— Добре. Тепер ідіть і приведіть сюди Вутлеморда.
— Ем… Капрале Моркво, він трохи не в гуморі.
— Виною те, що його прикували до підлоги, — додав черговий охоронець.
— Отже, — сказав Морква. — Зараз час його відкувати, — чоловіки нервово переставляли ноги, можливо, пам’ятаючи старе прислів’я, яке дуже добре підходило до цього випадку[26]. Морква кивнув. —
— У цю пору року дуже радять відвідувати Квірм, — ввічливо втрутився сержант Колон. — Подивитися на квітковий годинник.
— Ем… Ну раз ви вже згадали, я можу взяти кілька днів у зв’язку з хворобою, — сказав один із них.
— Якщо ще тут трохи побудеш, вона настане швидше, — сказав Морква.
Вартові Денної сторожі зникли так швидко, як дозволяла пристойність. Натовп навряд чи приділив їм хоч крихітку уваги. За Морквою спостерігати було в рази цікавіше.
— Правильно, — сказав Морква. — Щебню, візьми своїх людей і приведи в’язня.
— Не розумію, чому… — почав якийсь ґном.
— Ану заткнися, бридке створіння, — крикнув Щебінь, сп’янівши від влади.
Слова впали, наче лезо гільйотини.
У натовпі кілька вузлуватих рук стиснули руків’я прихованої під одягом зброї.
Усі дивилися на Моркву.
«Це було дуже дивно, — пізніше згадував Колон. — Усі дивилися саме на Моркву».
Гаспод нюхав ніжку вуличного ліхтаря.
— Трилапий Шеп знову захворів, — сказав він, — старий Віллі Малько повернувся до міста.
Для собаки добре розміщений стовп або ліхтар — це соціальний календар.
— Де ми? — запитала Анґва. Слідувати за запахом Старого Тхора Рона ставало все важче, оскільки він перемішувався з десятками інших.
— Десь у районі Затінків, — сказав Гаспод. — Здається, десь у Любчиковому провулку. Впізнаю запах, — він понюхав землю. — А ось і він, наш маленький…
Це був глибокий хрипкий голос, наче шепіт, у який кинули жменьку піску. Джерело шепоту ховалося десь у провулку.
Почулося хихотіння.
— Так, — сказав Гаспод. — Ух. Привіт, народ.
З провулка вийшли дві собаки. Вони були величезні. Породу не визначив би навіть досвідчений кінолог. Один із них був чорним, як смола, і скидався на покруч пітбультер’єра та м’ясорубки. Другий… другий був схожий на собаку, якого майже напевне звали Мужик. І верхній, і нижній набір ікол у нього бути настільки великими, що він, здавалося, дивився на світ крізь решітки. Він також мав криві лапи, однак зробити йому зауваження з цього приводу було б якщо не смертельною, то точно серйозною помилкою, яка обов’язково відобразиться на зовнішності.
Гаспод нервово завихляв хвостом.
— Це мої приятелі Чорний Роджер і…
— Мужик? — припустила Анґва.
— Як ти дізналася?
— Просто здогадка, — відповіла вона.
Двоє великих псів рухалися навколо них таким чином, що вони постійно перебували по обидва боки.
— Ну, що ж, добре, — сказав Чорний Роджер. — То хто це?
— Анґва, — відрекомендував Гаспод. — Вона…
— Вовкодав, — якомога приязніше сказала Анґва.
Дві собаки жадібно крокували навколо.
— Великий Фідо знає про неї? — поцікавився Чорний Роджер.
— Я збирався… — почав Гаспод.
— Ну, раз так, — сказав Чорний Роджер, — думаю, ти не проти трохи з нами розважитися. Сьогодні якраз вечір гільдії.
— Звичайно, звичайно, — сказав Гаспод. — Без проблем.
«Звичайно, я можу впоратися з одним із них, — подумала Анґва. — Але не з обома одночасно».
Природа вовкодава полягала в тому, що ця тварина мала такі спритні щелепи, що могла вмить вирвати в людини яремну вену. Це була улюблена забавка її батька, яка дуже дратувала її матір, особливо коли він робив це натщесерце.
Але Анґва ніколи цього не хотіла. Їй була більше до вподоби вегетаріанська дієта.
— Хеллоу, — проскрипів Мужик прямо їй у вухо.
— Нічого не бійся, — шепотів Гаспод. — Ми з Великим Фідо… ми нерозлий…
— Що ти намагаєшся зробити? Схрестити кігті? Не знала, що собаки так можуть.
— Не можемо, — жалюгідно простогнав Гаспод.
Із тіні з’являлися інші собаки. Парочку наполовину вели, наполовину тягли провулками, які нагадували навіть не провулки, а якісь випадкові прогалини між стінами. Зрештою, вони зупинилися на відкритій місцевості, яка більше була схожа на велику світлову шахту. В одному з її кутів стояла надзвичайно велика бочка, на якій серед іншого мотлоху ледь-ледь можна було впізнати стару ковдру. Навколо конструкції зібралися різноманітні собаки. Вони чогось чекали. Деякі з них мали лише одне око, деякі — лише одне вухо, у всіх були рубці, і у всіх — зуби.
— Ви, — сказав Чорний Роджер, — чекайте тут.
— І не намагайшя тікати, — додав Мужик, — неприємно, я б шкажав, коли жують твої кишки.
Анґва опустила голову до рівня Гаспода. Маленький пес тремтів.
— І куди це ти мене привів? — гарчала вона. — Це Гільдія собак чи що? Купа бродячих собак?
— Тс-с-с-с! Не кажи так! Вони не
— Погані пси?
— Поганий пес. Неслухняний хлопчик. Ану всип йому.
— Поганий пес, — пробурмотів Гаспод, мов якусь жахливу молитву. — Кожен собака тут, так, кожен собака… утікач. Утік від свого колишнього власника.
— Ото й усі справи?
— Усі? Усі? Ну. Звичайно. Ти не зовсім собака. Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, що це таке. Але Великий Фідо… він сказав їм: «Скиньте свої тісні нашийники, — сказав він. — Кусайте руку, яка вас годує. Підніміться і вийте». Він дав їм гордість, — пояснював Гаспод голосом, який був сумішшю страху та захоплення. — Він сказав їм: «Будь-який собака, не вільний духом, — це мертвий собака». Минулого тижня він розірвав добермана просто за те, що той вертів хвостом до перехожого.
Анґва подивилася на інших собак. Всі вони були, м’яко кажучи, недоглянуті. Всі вони також дивним чином були не схожі на собак. Серед них був невеличкий білий пудель, на якому ще промальовувалися сліди витонченої стрижки. На його плечі досі висіли клапті від собачого жилета. Але всі ці собаки не бігали, як навіжені, і не сварилися. Всіх їх поєднував однаковий цілеспрямований погляд, який вона бачила і раніше, але не у собак.
Гаспод явно тремтів. Анґва прослизнула до пуделя. Під брудною шерстю вона розгледіла нашийник із діамантами.
— Цей Великий Фідо, — цікавилася вона, — він якийсь вовк чи що?