Терри Пратчетт – Озброєні (страница 66)
— Ходжу-броджу. Собак ніхто не помічає, — Гаспод зморщив ніс, і так схожий на в’ялий трюфель. — Дідько. Ружжом засмерділо.
— Так. Відчуваю щось дивне, — сказала Анґва.
— Що?
— Щось не так.
Були й інші запахи. Невипрані шкарпетки, інші собаки, грим доктора Грим-Аса, вчорашня вечеря — повітря наповнювали усілякі аромати. Але запах феєрверків, який миттєво змушував Анґву думати про ружжо, заполонив усе та пік у ніс, наче кислота.
— Щось не так?
— Не знаю… можливо, запах ружжа йде…
— Ні. Запах ружжа тут почався. Ружжо зберігали тут роками.
— Правильно. Гаразд. Що ж, у нас є ім’я. Можливо, для Моркви воно щось значитиме.
Анґва побігла сходами.
— Вибач, — несміливо почав Гаспод.
— Що?
— А як ти знову стаєш жінкою?
— Я просто виходжу з місячного світла і… концентруюся. Ось як це працює.
— І все?
— У дні повного місяця я можу перетворюватися туди-сюди навіть протягом дня, якщо захочу, звичайно. Я
— А ти чула про вовкобій?
— Вовкобій? Це рослина. Здається, різновид аконіту. А що?
— Він тебе не вбиває?
— Знаєш, не треба вірити всьому, що чуєш про перевертнів. Ми люди, як і всі інші. Більшість часу, — додала вона.
Вони покинули межі гільдії і попрямували до алеї, куди успішно дісталися, але тепер там не вистачало певних важливих речей, які були, коли вони звідти йшли. Найбільш помітною втратою була уніформа Анґви, але не вистачало також і Старого Тхора Рона.
— Дідько!
Вони дивилися на порожній клаптик грязюки.
— Інший одяг є? — спитав Гаспод.
— Так, але лише на вулиці В’язів. І це моя єдина уніформа.
— Коли ти в людській подобі, одяг обов’язковий?
— Так.
— Чому? Я гадав, що оголена жінка у будь-якій компанії почуватиметься як удома.
— Я віддаю перевагу одягу.
Гаспод понюхав землю.
— Тоді рушаймо, — зітхнув він. — Краще наздогнати Старого Тхора Рона до того, як твоя кольчуга перетвориться на пляшку «Обіймиведмедя». Згодна?
Анґва озирнулася. Запах Старого Тхора Рона був практично матеріальним.
— Гаразд. Але зробімо це швидко.
Вовкобій? Та тобі не потрібні давні старі трави, щоб життя стало незручним, якщо один тиждень на місяць у тебе на дві ноги і на чотири соски більше, ніж потрібно.
Навколо палацу Патриція і поза Гільдією найманців зібралися натовпи. Не можна було не помітити численних жебраків. Вони мали огидний вигляд. Мати огидний вигляд — це особливий талант для будь-якого жебрака, але ці були огиднішими, ніж потрібно.
Представники міліції визирнули за ріг.
— Там сотні людей, — сказав Колон. — І багато тролів біля штабу Денної сторожі.
— І де натовп найбільш дрімучий? — запитав Морква.
— Я ж сказав, там повно тролів… Дрімучі… — почав було Колон, але вчасно отямився. — Жартую, — додав він.
— Дуже добре, — сказав Морква. — Усі за мною.
Гомін притих, коли міліція пропрямувала, проскрипіла, пробігла та пройшла на кісточах кулаків повз штаб Денної сторожі.
Їм перекрила шлях пара дуже великих тролів. Натовп дивився у тиші. Натовп очікував.
«Щосекунди, — подумав Колон, — хтось може щось жбурнути. І тоді усім нам кінець».
Він підвів погляд. Повільно та уривчасто… біля жолобів з’являлися голови ґарґуйль. Навіть вони не хотіли проґавити добру бійку.
Морква кивнув двом тролям.
Колон помітив, що на них росли лишайники.
— Флюорит і Боксит, чи не так? — дружньо почав Морква.
Флюорит машинально кивнув. Боксит був дрімучішим, тому він просто дивився на Моркву.
— Я ж шукав саме таких добрих хлопців, як ви, — продовжував Морква.
Колон вхопив шолом, спробував сховатися в ньому, наче молюск десятого розміру намагався втиснутися у мушлю першого розміру. Боксит був схожий на лавину з ногами.
— Ви підлягаєте мобілізації, — сказав Морква.
Колон визирав з-під краю шолома.
— Зброю видасть капрал Ноббс. Молодший констебль Щебінь приведе вас до присяги, — на мить він замислився. — Ласкаво просимо до народної міліції. Пам’ятайте, у кожного молодшого констебля при собі є кийок фельдмаршала.
Тролі не ворушилися.
— Не хочу в ме… ми… міліцію, — заперечував Боксит.
— Ти природжений офіцер, я на цьому розуміюся, — намагався його підбадьорити Морква.
— Гей, ви не можете взяти їх у Сторожу! — крикнув із натовпу ґном.
— Чому? Вітаю, пане Міцноруче, — сказав Морква. — Приємно зустріти тут лідерів громад. Чому їх не можна брати до народної міліції?
Усі тролі уважно слухали. Міцнорук зрозумів, що раптом опинився у центрі уваги, а тому вагався.
— Ну… у вас є тільки один ґном, це по-перше… — почав він.
— Я ґном. За документами, — спокійно зауважив Морква.
Здавалося, що Міцнорук починав нервуватися. Весь вигляд Моркви був далекий від томських стандартів, тому часто ставав аргументом праворадикальних ґномів.
— Ти дещо завеликий, — невпевнено сказав він.
— Великий? А розмір визначає належність до ґномів? — вимагав пояснень Морква.
— Гм… так, — прошепотів Дуболом.