Терри Пратчетт – Озброєні (страница 18)

— Що він сказав? — спитав Щебінь.

— Теж мені, славні хлопці, — сказала Анґва і зашарілася.

Дуболом плюнув на землю, що не вимагало багато часу, враховуючи його зріст. Потім він потягнувся рукою під свій плащ і, наче фокусник, що виймає з маленького капелюха величезного кролика, дістав із-під плаща свою бойову сокиру. І побіг.

На той момент, коли він досягнув мети, його було ледь видно. На манекені з’явився розріз, а потім він вибухнув, наче ядерна копиця сіна.

Коли шматочки шкіри обережно спустилися на землю, двоє інших новобранців підійшли і оглянули результат.

— Так, добре, — сказала Анґва. — Але він сказав, арешт передбачає можливість його допитати.

— Ну він же не передбачав, що заарештований повинен мати можливість відповідати під час допиту, — похмуро сказав Дуболом.

— Молодший констеблю Дуболоме, з тебе один долар за зіпсовану мішень, — сказав Щебінь, який уже заборгував одинадцять доларів за луки.

— «Якщо взагалі потрібно приходити!» — сказав Дуболом, знову ховаючи сокиру десь углибині свого вбрання. — Видист!

— Я не думаю, що він мав на увазі саме це, — сказала Анґва.

— Хо, у тебе ж усе гаразд, — вишкірився Дуболом.

— Чому це?

— Тому що ти людина, — сказав Щебінь.

Анґва була достатньо розумною, щоб спочатку обдумати відповідь.

— Жінка, — відповіла вона.

— Хіба це не те ж саме?

— Тільки в широкому розумінні. Може, сходимо випити?

Недовгий момент товариства по нещастю вмить минув.

— Пити з тролем?

— Пити з ґномом?

— Гаразд, — сказала Анґва. — То, може, ти і ти — обидвоє — просто сходите випити зі мною?

Анґва зняла шолом і розпустила волосся. Тролі-жінки не мають волосся, окрім, звичайно, найбільш управних, які змогли виростити на собі тонкий шар лишаю, а серед ґномок більше шанується шовковистість бороди, ніж їхня зачіска. Але, здавалося, вигляд Анґви розпалив іскри якоїсь загальної, давньої, всесвітньої чоловічності.

— Я ще не мала можливості роздивитися навколо, — сказала вона. — Але я бачила таке місце на вулиці Осяйній.

Це означало, що їм доведеться перейти річку, при цьому принаймні двом із них потрібно демонструвати перехожим, що вони не разом з одним із двох інших. А це означало, що вони увесь час відчайдушно смикалися і озиралися.

Саме тому Дуболом помітив у воді ґнома.

Якщо це можна було назвати водою.

Якщо це ще можна було назвати ґномом.

Бонн подивилися вниз.

— Знаєте, — згодом сказав Щебінь, — він схожий на того ґнома, який виготовляє зброю на Патоковій вулиці.

— Родита Клевця? — уточнив Дуболом.

— Так, його.

— Частково схожий, — визнав Дуболом, все ще розмірковуючи холодним рівним голосом, — але не зовсім.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Анґва.

— Тому що у пана Клевця, — уточнив Дуболом, — не було такої великої дірки там, де мали бути груди.

«Він що, ніколи не спить? — подумав Ваймз. — Невже цей чортів чолов’яга ніколи не відпочиває? Хіба немає десь кімнати з чорним халатом, який висить на дверях?»

Він постукав у двері Еліптичного кабінету.

— Капітане, — сказав Патрицій, піднімаючи очі від своїх документів. — Ваша швидкість досить похвальна.

— Справді?

— Ви отримали моє повідомлення? — поцікавився лорд Ветінарі.

— Ні, сер. Я був дещо… зайнятий.

— Цікаво. І що ж вас так зайняло?

— Хтось убив пана Клевця. Великий чоловік у громаді ґномів. Його… застрелили чимось на зразок балісти чи подібним і скинули в річку. Ми щойно його виловили. Я якраз збирався піти розповісти про це його дружині. Гадаю, він жив на Патоковій вулиці. І тоді я подумав… я ж все одно проїздитиму повз…

— Як прикро вийшло.

— Безумовно, особливо для пана Клевця, — погодився Ваймз.

Патрицій відкинувся на спинку свого стільця і дивився на Ваймза.

— Повтори, — спитався він, — як його вбили?

— Не знаю. Я ніколи не бачив нічого подібного… у його грудях просто надзвичайно велика дірка. Але я дізнаюся, як усе було.

— Гм. Я згадував, що сьогодні вранці до мене приходив доктор Ребус?

— Ні, сер.

— Він був дуже… стурбований.

— Так, сер.

— Я думаю, його засмутив саме ти.

— Сер?

Патрицій, здавалося, ухвалив рішення. Його стілець подався вперед.

— Капітане Ваймзе…

— Сер?

— Я знаю, що післязавтра ти виходиш на пенсію і почуваєшся трохи… розгублено. Але поки ти капітан Нічної сторожі, я прошу тебе дотримуватися двох дуже конкретних вказівок…

— Сер?

— Ти припиняєш будь-які розслідування, пов’язані з цією крадіжкою у Гільдії найманців. Розумієш? Це справа гільдії.

— Сер, — обличчя Ваймза залишалося нерухомим.

— Я хочу вважати, що у твоїй відповіді було невимовлене, але подумане слово так.

— Сер.

— І в цій також. Щодо справи нещасного пана Клевця… Тіло знайшли зовсім недавно?

— Так, сер.

— Тоді це поза твоєю юрисдикцією, капітане.