Терри Пратчетт – Озброєні (страница 20)
— Чому? А що буде? Який такий
— Ну… талант вижити, коли тебе повісять на ворота догори ногами, а вуха приб’ють гвіздками до твоїх власних колін, — пояснив Морква.
— Жахливо, — уявила описане Анґва.
— Так, я знаю. Але справа в тому, — продовжив Морква, — справа в тому, що система працює. Вся система. Гільдії та організована злочинність і таке інше. Все працює.
— Для пана Клевця не спрацювало, — зауважив сержант Колон.
Вони подивилися на свої напої. Дуже повільно, як могутня секвоя, що робить перший крок до воскресіння через перетворення у мільйон листівок «Збережіть дерева», Щебінь звалився назад, навіть не випустивши кухля з руки.
Крім зміни положення на 90 градусів, у його позі не змінилося нічого.
— Це сірка, — сказав Дуболом, не оглядаючись. — Б’є їм у голову.
Морква стукнув кулаком по шинквасу.
— Ми повинні щось зробити!
— Ми могли би поцупити його черевики, — запропонував Ноббі.
— Я маю на увазі пана Клевця.
— О, так, так, — знудився Ноббі. — Ти схожий на старого Ваймза. Якби ми тут переймалися через кожне мертве тіло…
— Але ж не так! — відрізав Морква. — Зазвичай це просто… ну… самогубство чи війна Гільдій… ну щось таке. Але він був просто ґномом! Стовпом громади! Цілий день проводив за куванням мечів, сокир, арбалетів, поховальної зброї та інших знарядь убивства чи катування! І ось він у річці з діркою замість грудей! Хто повинен з цим розбиратися, як не ми?
— Ти там собі в молоко щось доливаєш? — спитав Колон. — Зрозумій, ґноми самі з цим розберуться. Згадай Кар’єрний провулок і не пхай носа туди, де хтось може його відірвати і з’їсти.
— Ми — Сторожа
— Це не ґном зробив, — міркував Дуболом, гойдаючись на стільці. — І не троль, — він спробував торкнутися носа і промахнувся. — Руки-ноги у нього на місці.
— Капітан Ваймз захоче це розслідувати, — сказав Морква.
— Капітан Ваймз намагається перейти до цивільного життя, — сказав Ноббі.
— Ну, я не збираюся… — почав Колон і зійшов зі свого табурета.
Він підстрибнув. Трохи пострибав вгору-вниз, розтуляючи і стуляючи рота. Тоді знайшов потрібні слова.
— Моя нога!
— Що сталося?
— У неї щось вп’ялося!
Він стрибнув назад, схопившись за одну сандалю, і впав на Щебня.
— Та в цьому місті що завгодно може вп’ястися в ногу, констатував Морква.
— Та-а-ак, у вас щось на підошві, сказала Ліпна. Перестаньте теліпати ногою, наче той телепень!
Вона дістала кинджал.
— Шматок картки чи щось таке. А в ній канцелярська кнопка. Де ви на неї наступили? Напевно, з нею цілий день проходили…
— Шматок картки? — перепитав Морква.
— На ньому щось написано… — Анґва зішкрябала бруд.
— І що це може значити? — замислилася вона.
— Та не знаю. Може, то хтось хоче дружжо жити. Або це візитівка якогось пана Ружжо, — почав був Ноббі. — Та байдуже. Випийм…
Морква взяв папірець і покрутив його в руках, розглядаючи.
— Збережіть кнопку, — порадив Дуболом. — За п’ять таких кнопок можна виторгувати цілий пенні. Я знаю, бо мій двоюрідний брат Гіммік виготовляє такі самі.
— Це важливо, — повільно сказав Морква. — Потрібно доповісти капітанові. Гадаю, це саме те, що він шукав.
— Що тут важливого? — розлючено поцікавився сержант Колон. — Окрім того, що моя нога палає від болю.
— Не знаю. А от капітан зрозуміє, — уперся Морква.
— Тоді ти йому і доповіси, — сказав Колон. — Він зараз у своєї нареченої.
— Вчиться бути джентльменом, — пояснив Ноббі.
— Добре, я
Анґва визирнула крізь похмуре вікно. Скоро з’явиться місяць. У містах ніколи не знаєш. Може, той чортів місяць уже зійшов і ховався за якоюсь вежею, і якщо не бути обережною…
— Я повинна повертатися, — швидко сказала Анґва.
— Я тебе проведу, — так само швидко випалив Морква. — Все одно мені іти шукати капітана Ваймза.
— Нам не по дорозі…
— Чесно кажучи, я просто хочу тебе провести.
Вона подивилася на його щире лице.
— Не хотілося б завдавати клопоту, — сказала вона.
— Все гаразд. Мені подобається гуляти. Це допомагає мені думати.
Анґва посміхнулася, приховуючи відчай.
Вони вийшли на м’яку вечірню спеку. Інстинктивно Морква перейшов на темп прямування.
— Це дуже стара вулиця, — розповідав він. — Кажуть, під нею є підземний потік. Я читав про це. А ти як гадаєш?
— Ви дуже любите гуляти? — сказала Анґва, також переходячи на прямування.
— О, так. Тут можна побачити багато цікавих переходів та історичних будівель. Я часто гуляю у вихідні.
Вона дивилася на його обличчя. «Ой, боженьки!» — подумала вона.
— Чому ти приєднався до Сторожі? — нарешті спитала дівчина.
— Мій батько сказав, що це зробить з мене чоловіка.
— Здається, спрацювало.
— Так. Це найкраща робота у світі.
— Правда?
Так. Ти знаєш слово «полісмен»?
— Анґва знизала плечима.
— Ні.