Терри Пратчетт – Озброєні (страница 17)
— Вибачте, сержанте, — зауважив він, — ґноми це не так роблять, розумієте?
— Але так роблять
Щебінь тримав кийок між тим, що технічно слід назвати великим і вказівним пальцями, і розтрощив його об шолом Артура. Потім тупо витріщився на уламок кийка. Потім він склав те, що краще за все, мабуть, можна назвати кулаком, і стукнув Артура по тому, що щойно було його головою, і разом з колом, на якому той стояв, загнав його на три фути в землю.
— Тепер ґном може спробувати ще раз, — сказав він.
Ще п’ять секунд ганьби. Сержант Колон прочистив горло.
— Що ж, думаю, що ми можемо вважати його повністю затриманим, — сказав він. — Запишіть, капрале Ноббсе. З молодшого констебля Щебня —
Він подивився на останки Артура.
— Я думаю, що якраз зараз саме час продемонструвати всі переваги стрільби з лука, — сказав він.
Леді Сибіл Ремкін дивилася на сумний шкіряний ремінець, що залишився від покійного Товстунчика.
— Ким же треба бути, щоб зробити таке з біднесеньким малесеньким драконенятком? — сумно промовила вона.
— Це ми якраз намагаємося з’ясувати, — сказав Ваймз. — Ми… у нас є версія, що його прив’язали до стіни і змусили вибухнути.
Морква схилився над стінкою загону.
— Ціп-ціп-ціп, — покликав він. Привітне полум’я швидко злизало його брови.
— Я маю на увазі, він був такий тихесенький, — сказала леді Ремкін. — Він би й мухи не образив. Бідолашний.
— Як можна змусити дракона вибухнути? — спитав Ваймз. — Його треба вдарити?
— Еге ж, — одказала Сибіл. — Якщо хочеш залишитися без ноги.
— Тоді точно не так. А як ще можна? Ну, так, щоб самому вціліти.
— Та ні. Простіше змусити його самого підірватися. Розумієш, Семе, я не люблю про це говорити…
— Але я маю знати.
— Що ж… У цю пору року самці зазвичай б’ються між собою. Намагаються якомога сильніше роздутися, розумієш? Тому я завжди тримаю їх окремо.
Ваймз похитав головою.
— Дракон був лише один, — сказав він.
Позаду них Морква схилився над сусіднім загоном, де сонний самець, схожий на грушу, одним розплющеним оком суворо на нього поглядав.
— Хто-в-нас-хороший-хлопчик, — пробурмотів Морква. — А в мене тут є для тебе смачне вугіллячко.
Дракон розплющив інше око, моргнув, а потім повністю прокинувся і підвівся. Його вуха притислися до голови. У ніздрях спалахнув вогонь. Крила його розгорнулися. Він вдихнув. Прямо з живота почулося бурчання кипучих кислот — це відкривалися шлюзи і клапани. Його ноги покинули підлогу. Груди розширилися і…
Ваймз устиг звалити Моркву на землю, стусонувши його в живіт.
Дракон у загоні знову моргнув. Ворог зник. Злякався!
Дракон заспокоювався, видуваючи величезне полум’я. Ваймз нарешті прибрав руки з голови і перевернувся.
— Капітане, що ви робите? — сказав Морква. — Я ж не…
— Він атакував дракона! — крикнув Ваймз. — А той не відступив!
Поволі він піднявся на коліна і постукав по нагруднику Моркви.
— Ти занадто добре його натер! — сказав він. — Я бачу в ньому своє відображення. А дракон бачить своє!
— А це справедливо, — сказала леді Сибіл. — Усі знають, що драконів слід тримати подалі від дзеркал…
— Дзеркала, — замислився Морква. — Гей, там були уламки…
— Так. Він показав Товстунчику дзеркало, — сказав Ваймз.
— Бідолашне створіння, мабуть, намагалося роздутися сильніше за самого себе, — сказав Морква.
— То ми маємо справу, — сказав Ваймз, — із цілковитим маніяком.
— О, ні! Ви справді так думаєте?
— Так.
— Та ні… не може такого бути. Ноббі весь час був з нами.
Вираз обличчя Моркви можна було вставляти в рамку як приклад заінтригованого жаху.
— Лишенько, — тільки й сказав він.
Сержант Колон обстежив мішені. Потім зняв шолом і витер лоб.
— Маю думку, що молодшому констеблю Анґві варто припинити вправи з довгим луком, доки ми не розробимо такий, з яким… їй нічого не заважатиме.
— Перепрошую, сержанте.
Вони повернулися до Щебня, який з виглядом барана витріщався на купу зламаних довгих луків. Про арбалети вже й мови не йшло. Вони були в його величезних лапах не більшими за шпильку для волосся. Теоретично, довгий лук міг би стати в його руках смертельною зброєю, але лише після того, як він опанував би мистецтво відпускати тятиву.
Щебінь знизав плечима.
— Пане… я ненароком, — сказав він. — Луки — зброя не для тролів.
— Еге ж! — сказав Колон. — А що стосується тебе, молодший констеблю Дуболоме…
— Та я просто ще не навчився цілитися, сержанте.
— Я думав, що ґноми славляться своїми бойовими навичками!
— Так. Але не такими, — пробурмотів Дуболом.
— Засідки, — пробурмотів Щебінь.
Гуркіт слів троля відскочив від далеких будівель. Борода Дуболома наїжачилася.
— Підступний троль! Та я зараз як…
— Годі, годі, — швидко сказав сержант Колон, — думаю, саме час припинити навчання. Будете опановувати все… як би це сказати… на ходу, зрозуміло?
Він зітхнув. Він не був жорстокою людиною, але все життя був або солдатом, або охоронцем і відчував, як правильно поводитися. Інакше він би не сказав того, що сказав далі.
— Я не знаю… правда, не знаю… Б’єтеся між собою, власну зброю ламаєте… Я маю на увазі… кого ми хочемо обдурити? Зараз майже полудень, розходьтеся на кілька годин, побачимось увечері. Якщо ви вирішите, що взагалі потрібно приходити.
— Вибачте, — ніяково мовив Дуболом.
Сержант Колон лише зацокав язиком.
Це було найгірше. Було б краще, якби він почав лаяти ґнома останніми словами. Було б краще, якби показав, що Дуболом був вартий хоча б лайки.
Він розвернувся і пішов у бік Псевдополь-Ярду.
Він щось пробурмотів.