Терри Пратчетт – Озброєні (страница 16)

— ТПРУ.

Власник дивного пристрою з жахом дивився на щось на підлозі Родит простежив за його поглядом.

— О, — тільки й сказав він.

Нарешті прийшло розуміння того, що маячило десь на межі свідомості Родита. Це все через смерть. Коли приходить смерть, ви дізнаєтеся про це одним із перших.

Його гість схопив з лавки пристрій і швидко засунув його в мішок із тканини. Потім ошаліло озирнувся, схопив труп пана Клевця і потягнув його через двері до річки.

Десь далеко почувся сплеск або те, що можна вважати сплеском, якщо мова йде про річку Анк.

— Лишенько! — сказав Родит. — А я ж не вмію плавати.

— ЦЕ ВЖЕ НЕ ПРОБЛЕМА, — сказав Смерть.

Родит поглянув на нього.

— Ти набагато нижчий, аніж я уявляв, — помітив ґном.

— ЦЕ ТОМУ, ЩО ЗАРАЗ Я СТОЮ НА КОЛІНАХ, ПАНЕ КЛЕВЕЦЬ.

— Цей бісів пристрій убив мене!

— ТАК.

— Зі мною таке вперше.

— ТАК БУВАЄ. І ТАК БУДЕ ЩЕ З КИМОСЬ.

Смерть випростався. Його колінні суглоби клацнули. Оскільки стелі вже не було, він хоча б не бився об неї головою. Кімната поступово зникала.

Ґноми мали своїх богів. За своєю природою ґноми не були релігійними, але у світі, де опора шахти могла зненацька тріснути, а скупчення газу — раптом вибухнути, боги ставали своєрідним еквівалентом захисної каски. Крім того, коли вдариш по пальцю восьмифутовим молотом, одразу ж хочеться богохулити. Серед атеїстів лише одиниці здатні стрибати вгору і вниз, затиснувши руку під пахвою, і кричати: «О, випадкові коливання просторово-часового континууму!» або «Ах, яка невдала та примітивна концепція!»

Родит не витрачав часу на зайві питання. Коли помираєш, багато речей стають не такими важливими.

— Я вірю в перевтілення, — сказав він.

— Я ЗНАЮ.

— Я намагався бути праведним. Це якось допоможе? — спитався Родит.

— ЦЕ НЕ ДО МЕНЕ, — Смерть прокашлявся. — ЗВИЧАЙНО… ОСКІЛЬКИ ТИ ВІРИШ У ПЕРЕВТІЛЕННЯ… ТОБІ СУДИЛОСЯ ЗНОВУ РОДИТИСЯ.

Він чекав.

— Так. Це правильно, — сказав Родит. Ґноми відомі своїм почуттям гумору. Про них кажуть: «У цих маленьких чортів почуття гумору не було і не буде».

— ГМ. НІЧОГО ЦІКАВОГО НЕ ПОМІТИВ У ТОМУ, ЩО Я ЗАРАЗ СКАЗАВ?

— Ну… Ні. Ні. Не помітив.

— КАЛАМБУР, АБО ГРА СЛІВ. РОДИТОВІ СУДИЛОСЯ РОДИТИСЯ.

— І що?

— НЕ ЗРОЗУМІВ?

— Мабуть, ні.

— ОХ.

— Ну вибач.

— МЕНІ РАДИЛИ ПРОЯВЛЯТИ БІЛЬШЕ ПОЗИТИВУ.

— Судилося родитися, кажеш?

— ТАК.

— Я подумаю про це.

— ДЯКУЮ.

— Гаразд, — сказав сержант Колон, — хлопці, це — ваш кийок, також відомий як нічна палка чи жезл умиротворення, — він зробив паузу, намагаючись згадати свої армійські дні, і посвітлішав. — Турбуйтеся про нього, — уже прикрикнув він. — Спіть із ним, їжте хоч ним самим…

— Перепрошую.

— Хто це сказав?

— Я тут, внизу. Молодший констебль Дуболом.

— Слухаю тебе.

— Сержанте, а як ним їсти?

Сержант Колон зібрав всі свої мужність і терплячість. Він підозріло ставився до молодшого констебля Дуболома, бо вже давно припускав, що з ним будуть проблеми.

— Що?

— Ну ось як його використовувати — як ніж, як виделку? Або поламати його навпіл і використовувати, як японські палички?

— Що ти мелеш?

— Перепрошую, сержанте.

— А в тебе що, молодший констеблю Анґво?

— А як із ним правильно спати?

— Ну, я… Я мав на увазі… Капрале Ноббсе, негайно припинити гигикання! — Колон поправив нагрудний знак і вирішив змінити тему. — Так… У нас тут є опудало, або, як ми його звемо, манекен ідола, — продовжив сержант, вказуючи на розпливчатий людиноподібний виріб зі шкіри, набитий соломою та нап’ятий на дерев’яний кіл. — Звемо ми його Гартур. Він у нас для того, щоб тренувати володіння зброєю. Скажи мені, молодший констеблю, як ти вважаєш, ти зможеш убити людину?

— А скільки в мене є часу?

Лекція зупинилася. Капрала Ноббса довелося піднімати з землі і довго стукати по спині, щоб вгамувати істеричний регіт.

— Дуже добре, — сказав сержант Колон, — що вам потрібно зараз зробити — так це взяти свій кийок ось так і за командою «раз» спритно підібратися до нашого Гартура, за командою «два» — так само спритно дати йому по кумполу. Раз… два…

Кийок застукав по Артуровому шоломі.

— Дуже добре, тільки один нюанс. Хтось скаже мені який?

Всі похитали головами.

— Ззаду, — сказав сержант Колон. — Бити треба ззаду. Навіщо ризикувати? Твій вихід, молодший констеблю Дуболоме.

— Але сержан…

— Негайно!

Всі спостерігали.

— Може, принести йому стілець? — після п’ятнадцяти секунд ганьби сказала Анґва.

Щебінь зареготав.

— Малий… замалий для вартового, — коментував він.

Молодший констебль Дуболом припинив спробу дострибнути до голови манекена.