Терри Пратчетт – Озброєні (страница 15)
Клятий Тупак «Зараз-Це-Трохи-Безладне-На-Вигляд-Але-Ви-Побачите-Що-Буде-Через-П’ятсот-Років» Джонсон. Клятий Тупак «Розумієте-Я-Давав-Садівникам-Нормальні-Креслення» Джонсон. Клятий Тупак Джонсон, у якого дві тисячі тонн землі пішло на штучний пагорб перед Квірмським маєтком, бо «мене з розуму зводить цей пейзаж, що складається лише з купи дерев та гір, а вас?»
Парки Анк-Морпорка вважалися його найкращим творінням, якщо це можна так назвати. Наприклад, вони містили форелеве озеро завдовжки сто п’ятдесят ярдів, і — через одну з тих дрібненьких помилочок у кресленнях, що були відмітною рисою робіт Клятого Тупака, — шириною один дюйм. Озеро було домом для однієї-єдиної форелі, і цей дім був досить затишним, за умови, що вона не намагалася розвернутися, а ще колись тут був надзвичайно пишно оздоблений фонтан, який, коли його вперше увімкнули, зміг лише зловісно стогнати протягом п’яти хвилин, а потім вистрелив у повітря невеликим кам’яним херувимом.
Тут же було хохо, майже те саме, що хаха, тільки глибше. Хаха — це така прихована канава за стіною, розроблена для того, щоб власники земельних угідь могли споглядати розкішні парки, не переймаючись, що худоба або якась незручна біднота зіпсує газон своєю присутністю. Норовливий олівець Клятого Тупака намалював хаха глибиною в п’ятдесят футів, через що з життям розпрощалися троє садівників.
Лабіринт же був настільки малим, що люди губилися, намагаючись знайти сам лабіринт.
Але Патрицію скоріше подобалося все це садово-паркове мистецтво. Він мав певні погляди щодо специфіки мислення більшості людства, і ці творіння дозволяли йому підтверджувати свою правоту.
Він розклав купи паперів на галявині навколо стільця. Канцеляристи періодично приносили нові або забирали відпрацьовані. Це були різні канцеляристи. У палац потрапляла різноманітна інформація, але було лише одне місце, де вона спліталася в єдине ціле, наче мережа павутиння.
Дуже багато правителів, добрих і поганих, і досить часто мертвих, знають, що відбулося; менша кількість намагається знати, що відбувається просто зараз. Лорд Ветінарі вважав і тих, і інших недостатньо далекоглядними.
— Отже, докторе Ребусе, — сказав він, не піднімаючи очей.
«Як, у
— Ах, Гевлоку… — почав він.
— Докторе, ви маєте сказати мені щось важливе?
— Ми… загубили його.
— Так. І, без сумніву, ви його старанно шукаєте. Дуже добре. Гарного дня.
Патрицій навіть не підняв голови. Він навіть не поцікавився, про що саме говорить Ребус. «Чорт, він усе знає, — подумав Ребус. — Хоч колись хоч хтось сказав йому те, чого він раніше не знав?»
Лорд Ветінарі поклав аркуш паперу на одну із куп і взяв інший.
— Докторе, ви досі тут?
— Можу запевнити вас, правителю, що…
— Я впевнений, що можете. Я впевнений, що ви це можете. Однак є одне питання, яке мене дуже цікавить.
— Правителю?
— Чому його викрали з вашої Гільдії, коли мені доповідали, що його знищено? Я цілком упевнений, що наказував це зробити.
Це було питання, якого найманці сподівалися уникнути. Але Патрицій добре грав у цю гру.
— Гм… Ми — тобто мій попередник — вважали, що він повинен служити попередженням і прикладом.
Патрицій підняв голову і яскраво посміхнувся.
— Неймовірно! — сказав він. — Я завжди вірив в ефективність прикладів. Тож я впевнений, що ви зможете вирішити проблему з мінімумом незручностей для міста.
— Безумовно, правителю, — похмуро відповів найманець. — Але…
Почався полудень.
Полудень в Анк-Морпорку приходив не одразу, оскільки його настання ухвалювалося загальним консенсусом. Зазвичай перший дзвоник давали з Гільдії вчителів як відповідь на спільну молитву її членів. Тоді водяний годинник у храмі Дрібних божеств активував великий бронзовий ґонґ. Чорний дзвін у храмі Долі звучав лише один раз і то несподівано, але до того часу у Гільдії блазнів уже щодуху дзижчав сріблястий карильйон, і до нього приєднувалися усі дзвони та куранти всіх гільдій та храмів, їх неможливо було розрізнити, за винятком безмовного магічного октаринового дзвона Старого Тома у годинниковій вежі Невидної академії, чиї дванадцять виважених мовчань тимчасово заглушали все навколо.
І нарешті, відстаючи від усіх інших, дзвонив дзвін Гільдії найманців, який завжди був останнім.
Сонячний годинник поряд із Патрицієм продзвонив двічі і перекинувся.
— Тож ви казали… — м’яко нагадав Патрицій.
— Капітан Ваймз, — сказав доктор Ребус. — Він виявляє інтерес.
— Та невже? Але це його робота.
— Дійсно? Я мушу вимагати його відкликання!
Слова пролунали садом. Навіть голуби розлетілися.
— Вимагати? — солодко сказав Патрицій.
Доктор Ребус подався назад і відчайдушно продовжив:
— Зрештою, він лише слуга, — сказав він. — Не бачу причин, чому йому варто дозволяти пхати свій ніс у справи, які його не стосуються.
— Я б сказав, що він вважає себе слугою закону, — сказав Патрицій.
— Він зверхній чинуша і самозакоханий грубіян!
— Отакої! Я не поділяю вашої емоційності. Але, оскільки ви цього вимагаєте, я без зволікань нагадаю йому, хто тут головний.
— Дякую.
— Не дякуйте. Ви вільні.
Доктор Ребус побрів у напрямку, вказаному лінивим жестом Патриція.
Лорд Ветінарі знову нахилився над своїми паперами і навіть не підвів очей, коли почувся далекий, приглушений крик. Натомість він нахилився і підняв маленький срібний дзвіночок.
Одразу ж перед ним з’явився один із канцеляристів.
— Принеси драбину, — звелів Патрицій. — Здається, доктор Ребус упав у хохо.
Скреготнувши, засувка на дверях чорного ходу в майстерню ґнома Родита Клевця піднялася. Він зайшов подивитися, чи є хто всередині, і здригнувся.
Він зачинив двері.
— Вітер невимовно холодний, — сказав він комусь у кімнаті. — Але це не проблема.
Стеля майстерні була не вище п’яти футів. Для ґнома вона була більш ніж високою.
— ОЙ, — сказав голос, якого ніхто не чув.
Клевець подивився на річ, затиснуту в лещатах, і взяв викрутку.
— ОЙ.
— Дивовижно, — сказав він. — Гадаю, коли ця трубка переміщується вниз по каналу, гм, шість камер ковзають по ній, підставляючи новий отвір для, гм, випалу. Тут, здається, все зрозуміло. Робочий механізм насправді є лише пристроєм на зразок огнива. Пружина… ось тут… вся в іржі. Але її легко замінити. Знаєш, — сказав він, піднімаючи очі, — це дуже цікавий пристрій. З хімікатами в пробірках і все таке. Така
Він попорпався у склянці зі шматками металу. Знайшовши шматок сталі, він узяв напилок.
— Коли закінчимо, я б хотів зробити кілька креслень, — сказав він.
Десь через тридцять секунд пролунав бабах і з’явилася хмара диму.
Родит Клевець підхопився і захитав головою.
— Пощастило! — сказав він. — А міг і покалічитися.
Він спробував розвіяти дим, а потім знов взявся за напилок.
Але рука пройшла крізь нього.
— ТПРУ.
Родит спробував ще раз.
Напилок був таким же неістотним, як і дим.
— Що?