Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 9)
— Задешево сторгував.
Позаду них щось грюкало. З-за стелажа показався Вапняк. Він котив перед собою величезний барабан і ніс під пахвою пару тарілок.
— Казав же, що не маю грошей! — просичав Імп.
— Так, але... Ну, всі завжди кажуть, що в них грошей нема. Це розумно. Не варто ходити й патякати, що в тебе гроші є. Хочеш сказати, у тебе насправді грошей немає?
— Так!
— Навіть дванадцяти доларів?
— Так!
Вапняк гупнув барабан, тарілки й стос нот на прилавок.
— Скільки за все?
— П’ятнадцять доларів, — сказала стара.
Вапняк зітхнув і виструнчився. На якусь мить погляд його зробився задуманим, а тоді він врізав собі по щелепі. Подлубався в роті та витягнув...
Імп закляк.
— Ану дай, дай я гляну, — швидко заговорив Толоз. Він швидко схопив побачене з долоні Вапняка, який не дуже-то й опирався, і підніс до світла. — Ого! Щонайменше п’ятдесят карат!
— Не візьму, — озвалася стара. — Воно в тролячій пащі побувало!
— А яйця, певно, їсте, так? — огризнувся Толоз. — І, правду кажучи, всім відомо, що у тролів зуби — чистий діамант.
Стара взяла зуб і уважно оглянула його при світлі свічки.
— Коли віднесу його до ювеліра на Нетацьку, там за нього двісті доларів дадуть, — сказав Толоз.
— А я кажу, що тут і зараз ціна йому п’ятнадцять, — сказала стара. Діамант вона уже встигла по-штукарськи непомітно заховати десь при собі й нахабно всміхалася на весь рот.
— А могли ж просто його в неї відібрати, — сказав Толоз уже надворі.
— Алле ж вона старенька беззахисна жіночка, — заперечив Імп.
— Саме так! Я про це й кажу! — Толоз глянув на Вапняка. — І в тебе таких повен рот?
— Ага.
— А я от саме господареві за два місяці оренди завинив...
— Навіф і не думай, — спокійно сказав троль. Двері за ними грюкнули зачинившись.
— Слухайте, вище носа, — сказав Толоз. — Влаштую нам завтра виступ. Не хвилюйтесь. Я в цьому місті всіх знаю. Ми троє... це вже гурт.
— Ми ще навіть не зіграллися, — завважив Імп.
— На ходу зіграємось, — сказав Толоз. — Вітаю у світі фахового музикантства.
Про історію Сюзен знала небагато. Цей предмет завжди видавався їй винятково нудним. Нецікаві люди робили одні й ті самі дурниці знов і знов. Який у цьому сенс? Кожний наступний правитель був схожим на попереднього.
У класі розбирали якесь повстання, яке влаштували селяни, бо не хотіли більше бути селянами, але оскільки знать перемогла, то селянами вони перестали бути дуже швидко.
Якби ж вони дали собі клопіт навчитися читати й придбали підручники з історії, то знали би про непевність такої зброї, як коси й вила, у бою проти арбалетів і шабель.
Якийсь час Сюзен упіввуха слухала, а тоді нудьга взяла гору, і вона дістала свою книжку, дозволивши собі зникнути з поля зору навколишнього світу.
— ПИСК!
Сюзен глянула вбік.
На підлозі біля її парти хтось був. Створіння нагадувало скелет щурика, вбраний у чорну мантію. У руках воно тримало крихітну косу.
Сюзен повернулася до книжки. Таких створінь не існувало. Цього вона була цілком певна.
— ПИСК!
Сюзен знову глянула вниз. Створіння нікуди не поділося. Учора на вечерю були тости з сиром. Звісно, коли їсти таке на ніч, усяке може зранку ввижатися, — принаймні так пишуть у книжках.
— Тебе не існує, — сказала Сюзен. — Ти просто крихта сиру.
— ПИСК?
Коли створіння впевнилося, що Сюзен звернула на нього увагу, то витягнуло з-під мантії крихітну клепсидру на срібному ланцюжку й наполегливо на неї вказало.
Відкинувши раціональні аргументи, Сюзен нахилилася і розкрила долоню. Створіння вилізло на неї — його ніжки були колючі, мов голки, — і вичікувально подивилося на дівчину.
Сюзен піднесла долоню зі створінням на рівень очей. Гаразд, нехай це й плід її уяви. Мабуть, варто поставитися до цього серйозно.
— Ти ж не збираєшся скиглити про «бідні мої вушка, мої вусики», правда? — тихо спитала вона. — Якщо так зробиш, піду й викину тебе в нужник.
Щур похитав черепом.
— А ти справжній?
— ПИСК! ПИСК-ПИСК-ПИСК...
— Слухай, я не розумію, — терпляче сказала Сюзен. — Я щурячою не володію. У нас із сучасних мов тільки хапонійська, і нею я вмію казати тільки «Верблюд моєї тітки провалився в міраж». Тож якщо ти уявний, то не міг би ти спробувати побути трохи... приязнішим?
Скелет, навіть крихітний, не такий уже й приязний на вигляд, незважаючи на відкрите обличчя і широку усмішку. Але відчуття... ні, радше...
Щур так нервував, ніби на той світ спізнювався. Якусь мить дивився на Сюзен, а тоді одним рухом вхопив крихітну косу в зуби, зіскочив з її долоні на класну підлогу й чкурнув між парт.
— Про тебе навіть і не скажеш, що в тебе вушка є чи вусики, — промовила услід Сюзен. — Принаймні буквальні.
Скелетний щур зник у стіні.
Сюзен повернулася до книжки й зайшлася жадібно читати про парадокс подільності Нонеза, який доводив неможливість падіння з колоди.
Перша репетиція в них була того ж таки вечора у маніакально-чистій Толозовій кімнаті. Житло він винаймав на задвірках кожум’яцької артілі, що на вулиці Федри. Тут чутливі вуха Гільдії музикантів їм точно не загрожували. А ще стіни кімнати були наново пофарбовані й начисто вимиті. Усе блищало. У житлах гномів не буває тарганів, чи мишей, чи інших шкідників. Принаймні доки ті гноми в змозі тримати сковорідку.
Імп і Толоз спостерігали, як троль вправляється з каменями.
— Шо скажете? — спитав він.
— Оце і все, що ти робиш? — спитав Імп, подумавши.
— Це ж камені, — терпляче сказав троль. — Це все, що з ними можна робити. Тоц-тоц-тоц.
— Гм. Можна я спробую? — спитав Толоз.
Він всівся перед рядом каменів і якийсь час їх роздивлявся. Тоді поміняв кілька з них місцями, дістав із ящика з інструментами два молотки й на пробу постукав ними по каменях.
— Отже, спробуємо...
Тадада-ДАМ.
Поряд із Імпом на гітарі загули струни.
— Ти не прийшла-а, — драматично протягнув Толоз.
— Що? — спитав Імп.
— Та це був у нас такий жарт музичний, не зважай. Типу як «перечепився і впав».