Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 11)

— Твій... дід.

— Дід Лежек? Як він міг знову зникнути? Він же помер!

— Твій... е-е-е... інший дід?..

— У мене не...

Десь із дна її пам’яті почали важко, мов із болота, виборсуватися спогади. Щось про коня... і про кімнату, де все шепотіло. І ще там, здається, була ванна. І пшеничні поля мали до цього якийсь стосунок.

— Ось що буває, коли люди відряджають дітей здобувати освіту, — сказав крук, — замість того, щоби з ними говорити.

— Я вважала, що мій інший дідусь теж... помер, — промовила Сюзен.

— ПИСК.

— Щур каже, що ти мусиш піти з ним. Це дуже важливо.

Сюзен уявила, як над нею тяжіє постать войовничо налаштованої, мов валькірія, панни Дупс. Яка дурість.

— Ох, ні. Зараз уже, мабуть, по півночі. А в мене завтра іспит із географії.

Крук здивовано роззявив дзьоба.

— Вухам своїм не вірю.

— Ти справді вважаєш, що я слухатимуся якогось... кістлявого щура й говіркого крука? Я пішла.

— Ні, не пішла, — відрізав крук. — Жодне створіння з клепкою в голові на твоєму місці не розвернулося би й не пішло. Ти нічого не дізнаєшся, якщо зараз підеш геть. Просто дістанеш освіту.

— Але в мене часу немає, — простогнала Сюзен.

— Ах часу. Час — це всього лише звичка. Час не такий уже й важливий чинник для тебе.

— Чому?

— Доведеться самій дізнатися, ну ж бо.

— ПИСК.

Крук збуджено підстрибував на місці:

— Можна, я скажу? Можна, я скажу? — пропищав він і, закотивши очі, знову витріщився на Сюзен. — Твій дід... та-да-да-ДА... Смер...

— ПИСК!

— Колись вона мусить дізнатися, — завважив крук.

— Смердить? Мій дід смердить? — спитала Сюзен. — Ви мене сюди посеред ночі витягли, щоби поговорити про неприємні подробиці старіння?

— Я не збирався казати, що він смердить, я хотів сказати, що твій дід... та-да-да-ДА... С...

— ПИСК!

— Ну гаразд, роби як знаєш!

Сюзен відступила назад, доки її двоє сперечалися. А тоді підхопила подоли халата й сорочки й рвонула навпереріз через вогкий газон. Вікно було досі відчинене. Вона ступила на підвіконня першого поверху, спромоглася вчепитися за карниз, підтягнутися й залізти у вікно своєї спальні. Там вляглася на ліжко й накрилася ковдрою з головою...

За якийсь час вона зрозуміла, що така поведінка не личить розумній людині. Але голови з-під ковдри все одно не висунула.

Їй снилися коні, карети й годинник без стрілок.

— Гадаєш, ми могли краще впоратися?

— ПИСК?

— «Та-да-да-ДА».

— ПИСК?

— Як ти хотів? «Твій дід — Смерть?» Отак просто? А як же урочистість моменту? Люди полюбляють драму.

— ПИСК, — завважив Смерть Щурів.

— У щурів усе інакше.

— ПИСК.

— Я так розумію, час закруглятися, — сказав крук. — Ми, круки, не нічні птахи, щоб ти знав, — він почухав дзьоба ногою. — А ти тільки щурів доправляєш чи мишей, хом’яків, тхорів та інших подібних також?

— ПИСК.

— А піщанок? Як там з піщанками?

— ПИСК.

— Хто б міг подумати. Ніколи не знав. То є й Смерть Піщанок? Дивовижно, як ви встигаєте їх усіх із коліщаток вихоплювати на бігу...

— ПИСК.

— Як собі знаєш.

Бувають люди дня й нічні створіння.

Важливо пам’ятати, що нічні створіння — це не просто люди дня, які засиджуються допізна, бо вважають, що це їх робить цікавішими й крутішими.

Щоби перейти з однієї категорії в іншу, недостатньо блідого обличчя й товстого шару чорних тіней для повік.

Але спадковість, звісно, тут може зарадити.

Крук виріс у вічно напіврозваленій й зарослій плющем Вежі мистецтв, що височіє над Невидною академією у дальній частині Анк-Морпорка. Круки від природи розумні птахи, і витоки магії, яка зазвичай посилює усе, зробили своє. У крука не було імені. Тварини зазвичай не переймаються іменами.

Чарівник, який вважав себе власником крука, звав його Карком, але тільки через те, що не мав почуття гумору і, як усі люди без почуття гумору, тішився наявністю почуття гумору, якого насправді в нього не було.

Крук полетів назад до чарівника, влетів крізь відчинене вікно й зайняв своє місце на черепі.

— Бідося, — сказав він.

— Така вона, доля, — озвався череп.

— Розумію її намагання бути як усі. Зважаючи на обставини.

— Так, — озвався череп. — Виходь із гри, доки сам собі хазяїн, от як я скажу.

Власник зерносховища в Анк-Морпорку влаштував чистку. Смерть Щурів чув віддалений гавкіт тер’єрів. На нього чекала важка робоча ніч.

Доволі важко описати мисленнєві процеси, що протікали в черепі Смерті Щурів, чи навіть стверджувати сам факт їхнього протікання. У нього було відчуття, що не варто було залучати крука, але люди в усьому покладаються на слова. Щури не думають наперед, принаймні в загальному розумінні. У загальному розумінні Смерть Щурів був дуже й дуже занепокоєний. Про освіченість він якось заздалегідь не подумав.

Наступного ранку в Сюзен не виникло потреби вдавати неіснування. На географії перевіряли знання про рівнини Сто[3], основні експортні товари рівнин Сто[4], фауну й флору рівнин Сто[5]. Варто було визначити спільний знаменник, і далі все було ясно. Вихованкам треба було розмалювати контурну карту. В хід пішли переважно зелені олівці. На обід були «мерцеві пальці» й «окатий пудинг», які послужили здоровим баластом для пообідніх занять, а саме для спорту.

Спортом у пансіоні опікувалася Залізна Лілі, яка, коли вірити чуткам, голилася і могла тягати гирі зубами. Грім її заохочувальних вигуків розкочувався над майданчиком, і зводилися вони переважно до «вріжте йому, трясогузки косоокі!»

Панна Дупс і панна Делькрос у такі дні воліли тримати вікна зачиненими. Панна Дупс ковтала підручники з логіки сторінка за сторінкою, а панна Делькрос, вбрана у щось, що вона вважала тогою, вправлялася в евритміці в спортзалі[6].

Люди дивувалися, як добре Сюзен давався спорт. Принаймні певні його види. Хокей, лакрос і раундерз — завжди. Загалом, будь-який спорт чи гра, де треба було тримати в руках видовжені предмети й ними замахуватися. Коли Сюзен вела м’яч до воріт із виразом крайньої зосередженості на обличчі, воротарки знічувалися і, всерйоз сумніваючись у захисній здатності воротарської форми, падали на землю, а м’яч зі свистом пролітав над ними на рівні пояса.

Про загальну людську тупість, на думку Сюзен, красномовно свідчив той факт, що, незважаючи на виняткову здібність до таких ігор, ніхто не хотів її брати до себе в команду.

Навіть товстеньких прищавих дівчаток брали охочіше. Це була така кричуща нелогічність, і вона геть не розуміла, чому з нею так чинять.