Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 10)
— В сенсі?
Там-тада-тадам... та-ДАМ.
— Перечепитися і впасти — це звичне діло, — сказав Вапняк.
Імп з осудом подивився на камені. Ударні інструменти в Ллямедах теж не любили. Барди казали, що хто завгодно може лупасити палицею по камінню чи порожній колоді. Це не музика.
Крім того, — і тут вони зазвичай переходили на шепіт, — це надто по-тваринному.
Гітара гула. Здавалося, вона підспівувала в такт.
Раптом Імпа осяяло, що з ударними можна робити багато чого.
— Можна мені? — спитав він.
Узяв молотки. Гітара тихо схлипнула.
Минуло сорок п’ять секунд, і він опустив молотки. Луна затихла.
— Нащо ти мене по шолому гупнув наприкінці? — обережно спитав Толоз.
— Даруй, — попросив вибачення Імп. — Гадаю, мене занеслло. Здаллося, що ти таріллка.
— Це було дуже... незвично, — сказав троль.
— Музика... живе в цих каменях, — пояснив Імп. — Треба просто випустити її. Музика живе в усьому, якщо вміти сллухати.
— Дай-но я той мотив спробую, — сказав Вапняк і всівся за камені знов.
—
— А мені сподобалось, — сказав Толоз. — Звучить значно краще.
Тієї ночі Імп спав на підлозі, затиснутий між крихітним ліжком Толоза й здоровезною брилою Вапняка. Невдовзі він захропів.
Струни гітари тихо гули в унісон йому під боком. Приспаний їхнім майже нечутним співом, він геть забув про свою арфу.
Сюзен прокинулася. Щось скубало її за вухо. Вона розплющила очі.
— ПИСК!
— Ох, ні...
Вона сіла на ліжку. Решта дівчат спали. Вікно було відчинене, як і належало за правилами пансіону, де заохочували дихання свіжим повітрям. Воно було доступне у великих обсягах безкоштовно.
Скелетний щур застрибнув на підвіконня і, упевнившись, що Сюзен на нього дивиться, зістрибнув у ніч.
Коли Сюзен це побачила, перед нею постав вибір: заснути знову чи піти за щуром.
І це було би цілковитою дурницею. Так чинили тільки слабкі духом персонажі з книжок. І опинялися в якомусь дурнуватому світі з ґоблінами й пришелепкуватими тваринами, які вміли говорити. І всі ті персонажі були сумними, плаксивими дівчатками. Вони весь час дозволяли подіям ставатися із ними й не докладали жодних самостійних зусиль. Тільки ходили й приказували «ох, божечки» й «ой леле», коли було цілком очевидно, що будь-яка людина при розумі давно б вже привела до ладу тамтешнє неподобство.
Насправді, коли з цього боку поглянути, то піти за щуром — це навіть спокусливо... У цьому світі забагато розхлябаності, коли йдеться про мислення. Сюзен завжди казала собі, що саме таким, як вона — якщо, звісно, такі, як вона, ще існують, — належало розгрібати цей розгардіяш.
Вона вбралася у домашній халат, вилізла на підвіконня, звісилася назовні й, трохи повисівши, зісковзнула у квітник.
Крихітний силует щура дріботів газоном у місячному сяйві. Вона обійшла газон і пішла до стайні, куди щур саме забіг і зник у пітьмі.
Сюзен вичекала кілька хвилин. Вона відчувала, як трохи підмерзає і як геть не трохи виставляє себе дурепою. Щур повернувся, тягнучи за собою щось, що значно перевищувало за розмірами його самого. Щось схоже на ганчір’яний згорток. Щур обійшов його і дав йому добрячого копняка.
— Та годі, годі!
Згорток розплющив одне око й отетеріло поводив ним, аж доки не помітив Сюзен.
— Попереджаю, — сказав згорток, — що віщування не практикую.
— Тобто? — перепитала Сюзен.
Згорток перевернувся, невпевнено зіпнувся на ноги й розправив два поскубаних крила. Щур припинив його копати.
— Я ж крук, хіба ні? Один із небагатьох птахів, здатних говорити. І от люди щоразу, як мене бачать, кажуть «а ну скажи щось, накаркай нам»... Якби ж вони мені щоразу ще й пенні давали, коли про таке просять, я би...
— ПИСК!
— Та зажди, зараз, — крук розпушив пір’я. — Оце створіння — це в нас Смерть Щурів. Помітила косу й мантію, так? Смерть Щурів. Велике цабе в щурячому світі.
Смерть Щурів вклонився.
— Зазвичай нишпорить попід клунями й усюди, де люди лишають мисочки з висівками й стрихніном. Він у нас дуже відповідальний.
— ПИСК.
— Ясно. А від мене воно, тобто він, чого хоче? Я ж не щур, — завважила Сюзен.
— Слушне зауваження, — визнав крук. — Слухай, я не просив про все це. Спав собі на своєму черепі, і от уже мене хапають за ногу й волочать кудись. Адже я, будучи круком, цілком природно беру участь в окультних...
— Даруй, — сказала Сюзен, — та мені здається, що все це один із тих снів, тому я би хотіла дещо з’ясувати. Ти сказав, що спав собі «на своєму» черепі?
— О, ні, не на своєму власному, — уточнив крук. — На чиємусь.
— На чиєму?
Крук божевільно закотив очі. Йому ніяк не вдавалося так влаштуватись, щоби вони дивилися в один бік. Сюзен стрималася від того, щоби рухатися за ними слідом.
— Звідки мені знати? На них імен не пишуть. Просто череп. Слухай... Я працюю на цього чарівника, так? Там, у місті. Сиджу на черепі цілими днями й каркаю на людей...
— Нащо?
— Бо крук, який сидить на черепі й каркає на відвідувачів — важливий складник чарівничого антуражу, як-от величезні опливлі свічки й старе крокодиляче опудало, що звисає зі стелі. Ти геть життя не знаєш? Мені здавалося, усі знають когось, хто знає бодай щось про щось. Так от, у пристойного чарівника може й не бути тих усіх посудин із зеленими рідинами, що побулькують собі в кутку, а от без крука, який сидить на черепі й кряче...
— ПИСК!
— Слухай, тобі краще про все це поговорити з людьми, — сказав крук утомлено. Одне його око знов зосередилося на Сюзен. — Оцей-от тебе в подробиці не посвячуватиме. Щури не розводяться на філософські теми, коли помирають. Так чи інак, а я тут єдиний його знайомий, який володіє мовою...
— Люди володіють мовою, — перебила Сюзен.
— Ох, звісно, — сказав крук, — та з людьми головна заковика, я би сказав навіть, що головна їхня відмінність полягає в тому, що їм не притаманно прокидатися посеред ночі від писку щурячого скелета, якому закортіло знайти собі перекладача. Крім того, для людей він невидимий.
— Для мене видимий.
— Он як. Гадаю, отут ми й додлубалися до м’якоті, розкусили горішок, дійшли, словом, до суті, так би мовити.
— Слухай, — сказала Сюзен. — Я хочу, щоби ти знав, що я в усе це ніскілечки не вірю. Я не вірю в Смерть Щурів у мантії з косою.
— Він просто перед тобою стоїть.
— Це не привід у нього вірити.
— Бачу, ти справді здобула неабияку освіту, — в’їдливо завважив крук.
Сюзен пильно дивилася вниз на Смерть Щурів. Глибоко в його очицях палахкотіли сині вогники.
— ПИСК.
— Штука в тому, — сказав крук, — що він знову зник.
— Хто?