Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 7)

— Щурячі голови чи ніжки?

— Ні, чотирьох цілих щурів.

— І коксу.

— Кетчупу до щурів?

— Ні.

— Точно?

— Без кетчупу.

— А мені кокс.

— І два варені яйця, — сказав Імп. Інші підозріливо глянули на нього. — Що таке? Я просто ллюбллю варені яйця, — пояснив він.

— А мені коксу.

— І два варені яйця.

— І коксу.

— Сімдесят п’ять доларів, — сказав Толоз, коли вони сіли до столу. — Якщо на три помножити — це скільки?

— Багато доларів, — відповів Вапняк.

— Понад двісті, — сказав Імп.

— Я в житті, мабуть, двохсот доларів не бачив, — сказав Толоз. — Принаймні не наяву.

— Може, заробимо якось? — спитав Вапняк.

— Ми не можемо зароблляти музикою, — сказав Імп. — Такі правилла гілльдії. Коли спіймають нас, то заберуть інструменти й застромллять нам... — він затнувся. — Коротше кажучи, погано бути фллейтистом у такому випадку, — додав він по пам’яті.

— Думаю, що й тромбоніста таке не ощасливить, — сказав Толоз, посипаючи щура перцем.

— Я не можу тепер повертатися додому, — сказав Імп. — Я казав їм... Не можу поки що додому. Якби й міг повернутися, то зароблляв би тяганням каміння, як мої брати. Вони тілльки те й робллять, що брилли коллами склладають.

— Якби я зараз додому подався, то там би друїдів мочив.

Вони дуже обережно відсунулися трохи подалі один від одного.

— Тоді треба виступати там, де нас гільдія не знайде, — осінило Толоза. — Знайдемо, де щось таке відмочити.

— Мочити — не проблема, — впевнено сказав Вапняк.

— Я про виступ, — пояснив Толоз.

— Я й на виступах можу.

— Так уже сталося, — змінив тему Толоз, — що я знаю місцини у цьому місті, де не так уже люблять відраховувати гільдіям відсотки. Можна там трохи пограти і заробити грошей без проблем.

— Разом утрьох? — спитав Імп.

— Чому ні.

— Алле ми граємо томську музику, ллюдську музику й тролльську музику, — завважив Імп. — Я не певен, що можна їх поєднати. В сенсі, гноми сллухають томську музику, ллюди — ллюдську, а троллі — тролльську. Що в нас вийде, колли все це змішати? Це буде жахлливо.

— Але ми добре ладнаємо, — сказав Вапняк, підвівшись і взявши сільничку з шинкваса.

— Ми всі музиканти, — сказав Толоз. — У нас не так, як у простих людей.

— Ага, точно, — сказав Вапняк і сів.

Щось хруснуло. Вапняк підвівся.

— Ох, — сказав він.

Імп нахилився. Повільно і вкрай обережно забрав із лавки залишки арфи.

— Ох, — повторив Вапняк.

— Я її на фестиваллі виборов, — сказав Імп.

— Можна її склеїти? — спитав Толоз, трохи помовчавши.

Імп похитав головою.

— Бач, у Ллямедах не ллишилося нікого, хто вмів би, — сказав він.

— Так, але на вулиці Вправних ремісників...

— Мені так шкода. Чесно, дуже шкода. Не знаю, як вона там опинилась.

— Ти не винний.

Імп спробував — безуспішно — скласти докупи уламки. Але не можна скласти докупи поламаний інструмент. Він пригадав, як барди про це розповідали. Інструмент мав душу. Всі інструменти її мали. Коли вони ламалися, їхні душі відлітали геть, ніби птахи. Зібрані докупи уламки лишалися просто річчю, просто набором зі шматків дерева й дроту. На такому можна грати, і невтаємничений слухач може навіть не помітити різниці, та... Так само можна зіштовхнути когось зі скелі, потім зшити докупи й сподіватися, що загиблий оживе.

— Е-е-е... Може, ми могли би знайти тобі нову? — озвався Толоз. — Є така... симпатична музична крамничка в Задньому... — він затнувся. Звісно, була симпатична музична крамничка в Задньому провулку. Вона ж завжди там була. — У Задньому провулку, — повторив він, ніби запевняючи сам себе. — Точно можна там іншу знайти. У Задньому. Завжди там була та крамниця.

— Алле не точно таку, — відповів Імп. — Майстер, перш ніж торкнутися до дерева, мусив два тижні сидіти в печері під водоспадом, загорнутий у воллячу шкуру.

— Нащо?

— Не знаю. Така традиція. Мусить звілльнити розум від зайвих думок.

— Але ж мусить бути якась заміна, — завважив Толоз. — Щось тобі знайдемо. Який музикант без інструмента.

— У мене грошей немає, — сказав Імп.

Толоз по-дружньому ляснув його по спині.

— Яка різниця! У тебе друзі є! Ми тобі допоможемо! Це найменше, що ми можемо для тебе зробити.

— Алле все, що в нас булло, ми на вечерю витратилли. Немає білльше грошей.

— Ти якось похмуро на все дивишся, — сказав Толоз.

— Ну, так. Алле грошей, бач, у нас немає.

— Я щось придумаю, — запевнив Толоз. — Я гном. Ми на грошах знаємося. Майстер грошових справ — це практично моє друге ім’я.

— Шось задовго для другого імені.

Коли вони дійшли до крамниці, яка розташувалася точно навпроти височезного муру Невидної академії, було вже майже темно. Крамниця була схожа одночасно на склад музичних інструментів і на комісійну чи ломбард, бо в кожного музиканта трапляються в житті періоди, коли він ладен тимчасово пожертвувати інструментом заради можливості попоїсти й поспати не просто неба.

— Ти тут хоч раз шось купував? — спитав Вапняк у Толоза.

— Ні... Ніби не пригадую.

— Вона зачинилась.

Толоз погрюкав у двері. За якийсь час ті прочинилися, і крізь вузьку шпарину почасти показалося обличчя пристаркуватої жінки.

— Ми хочемо придбати інструмент, пані, — сказав Імп.

Одне око й кутик рота зміряли його з голови до п’ят.