Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 6)

— Толоз Толозсон, — сказав гном. — Ви тільки на арфі граєте?

— На всьому, що має струни, — сказав Імп. — Аллє арфа — цариця музики, бачте.

— Я на всьому граю, що до рота беруть, — сказав Толоз.

— Невже-е? — протяжно вимовив Імп, шукаючи пристойну відповідь. — Ви, мабуть, знаменитість.

Троль підняв з підлоги велику шкіряну торбу.

— А от шо я маю за інструмент, — сказав він, і з торби викотилася купа великих круглих каменів. Вапняк взяв один і клацнув об нього пальцем. Камінь загув.

— Музика, видобута з каменю? — перепитав Імп. — Як ви її звете?

— Звемо її «бррухтогрув», — відповів той. — Означає «кам’яна мелодія».

Усі камені були різного розміру. По-різному вони звучали завдяки висіченим у них тонким дірочкам.

— Можна спробувати? — запитав Імп.

— Та будь ласка.

Імп вибрав менший камінь і клацнув по ньому пальцем. Камінь видав «бом». Ще менший — «бім».

— А як ви на них граєте?

— Стукаю ними.

— А потім?

— Шо «потім»?

— Що, коли стукнули?

— Знов стукаю, — по-простому сказав Вапняк. Він був природженим ударником.

Двері кабінета прочинилися, і звідти визирнув гостроносий чоловік.

— Ви разом чи як?

За легендою, і справді існувала річка, що крапля води з неї позбавляла людину пам’яті.

Багато хто вважав, що йдеться про Анк — води його дійсно можна було ковтнути чи навіть відкусити й розжувати. Ковток з Анка цілком імовірно міг би позбавити пам’яті чи принаймні спричинити щось таке, про що нізащо не хотілось би пам’ятати. Насправді була річка, що вода з неї могла б допомогти. Але й був один нюанс: ніхто не знає, де вона, бо всі, хто діставався до неї, були аж надто спраглими.

Смерть вирішив вдатися до інших методів.

— Сімдесят п’ять долларів? — витріщився Імп. — Тілльки за те, щоби грати?

— Двадцять п’ять доларів за реєстрацію, двадцять відсотків комісії, п’ятнадцять доларів добровільно-примусового річного внеску в пенсійний фонд, — пояснив секретар гільдії пан Шпень.

— Алле в нас немає таких грошей!

Секретар знизав плечима: так, звісно, у світі багато несправедливості, але конкретно ця — не його клопіт.

— Може, ми моглли б запллатити, колли трохи погралли би й заробилли на цьому, — без надії запропонував Імп. — Якби ви, ну, цей, далли нам тиждень чи два...

— Не можу вам дозволити виступати, якщо ви не члени гільдії, — відрізав пан Шпень.

— Але ми не зможемо вступити до гільдії, доки не виступатимемо, — завважив Толоз.

— Саме так, — радісно погодився пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.

Це був дивний сміх, геть безрадісний і ніби трохи пташиний. Він цілком пасував зовнішності свого власника, який мав вигляд викопного екземпляра, якого видобули з бурштинової бульки й вбрали в костюм.

Лорд Ветінарі, місцевий патрицій, всіляко заохочував розвиток гільдій. Вони були великими коліщатками в складному й добре відлагодженому механізмі міста. Тут змастити, там шпильку загнати, бо як без цього, — і от уже він цілком собі працює як треба.

А ще в ньому процвітали, як от черв’яки в гної, персонажі типу пана Шпеня. Назвати його поганою людиною, певно, не можна, як-от поганою твариною безпристрасний спостерігач не назвав би чумного щура.

Пан Шпень старанно працював на благо собі подібних. Він життя на це поклав. Адже у світі стільки справ, до яких інші не хочуть братися, а тому вдячні панові Шпеню за все, що він робить. Веде протоколи, наприклад. Стежить за тим, щоби реєстр членства вівся неухильно. Папери. Впорядкування. Колись він належав до Гільдії злодіїв, хоча злодієм у звичному сенсі слова не був. Потім він перейшов на помітне підвищення в Гільдію блазнів, але й блазнем пан Шпень не був теж. І от зрештою намалювалася вакансія секретаря в музикантів.

За правилами він мав би й сам бути музикантом. Тож придбав гребінець і папірець. До нього справи Гільдії музикантів вели самі музиканти, а тому поза реєстром лишалося багато нереєстрового, і внески сплачувалися як мокре горить, і гільдія заборгувала кілька тисяч доларів тролю Хризопразу, і на ту позику набігла вже космічна пеня, і якось було не до прослуховувань на місце секретаря.

Коли пан Шпень уперше розгорнув занедбаний музикантський Гросбух і зовидів масштаби безладу, в душі його ніби щось заспівало. Відтоді він ні про що не шкодував. Радше, переймався відшкодуваннями. І хоч у гільдії були, крім нього, голова й рада, саме пан Шпень вів протоколи і, тихенько всміхаючись сам собі, робив усе так, щоби справи йшли як по маслу. Дивовижний, утім правдивий факт: варто людям скинути з себе ярмо тиранії й спробувати самоорганізуватися, миттєво, ніби гриби після дощу, виринають нізвідки пани Шпені.

Тхе. Тхе. Тхе. Сміх пана Шпеня обернено пропорційно відповідав комічності ситуації.

— Алле це безгллуздя!

— Вітаю в чарівному світі спілчанської економіки, — відповів пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.

— А що буде, колли ми гратимемо не вступаючи в гілльдію? — спитав Імп. — Інструменти конфіскуєте?

— Для початку — так. А потім повернемо, так би мовити. Тхе. Тхе. Тхе. А до речі... Ви часом не з тих, ельфонутих?

— Сімдесят п’ять долларів — це просто грабіж! — обурився Імп, коли вони втомлено йшли вечірньою вулицею.

— Гірше за грабіж, — сказав Толоз. — Я чув, у Гільдії злодіїв тільки відсоток беруть.

— А ше вони дають повне членство в гільдії й таке всяке, — пробубонів Вапняк. — Навіть пенсію. А ше на пікнік возять у Квірм шороку.

— Музика має бути віяльною, — сказав Імп.

— То шо нам тепер робити? — спитав Вапняк.

— У вас є якісь гроші? — спитав Толоз.

— У мене долар, — відповів Вапняк.

— У мене кіллька пенні, — сказав Імп.

— Тоді можна непогано попоїсти, — сказав Толоз і вказав на вивіску, — ось тут.

— «Бурові обіди»? — перепитав Вапняк. — Бурові? Це гномське шось? Мащурони й таке інше?

— У нього й для тролів тепер є страви, — запевнив Толоз. — Вирішив відмовитися від расових забобонів на користь заробітку. П’ять страв з вугілля, сім із коксу й сажі, осадові породи для гурманів. Тобі сподобається.

— Гномський хлліб теж є? — поцікавився Імп.

— А ти любиш гномський хліб? — уточнив Толоз.

— Ллюбллю, — сказав Імп.

— Що, справжній гномський хліб? Ти певен?

— Так. Він, бач, смачний і хрумкенький такий.

Толоз знизав плечима.

У закладі було майже порожньо. З-за шинкваса до них визирнув гном у фартуху, зав’язаному під самі пахви.

— Є у вас смажені щури? — спитав Толоз.

— Найкращі смажені щури в усьому клятому місті, — відповів Бур.

— Добре. Мені чотирьох смажених щурів.

— А мені гномського хлліба, — додав Імп.

— А мені коксу, — вичекав на свою чергу Вапняк.