Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 39)

Нудль нахилився вперед. Якби він вишкірився ще трохи, верхня частина його голови просто відвалилася б.

— Це місто, хлопці, — це джунглі.

— Якщо він для нас гроші виб’є, я йому довірятиму, — сказав Толоз.

— Отак просто? — спитав Бескид.

— Я довіряю тим, хто дає мені гроші.

Паді зиркнув на стіл. Невідомо чому, але він був певен, що коли щось піде не так, гітара якось на це вкаже — може, видасть неприємний акорд. Але вона тихенько щось собі мурчала.

— Ох, ну гаразд. Якщо це мені жуби жбереже, хай так і буде, — сказав Бескид.

— Добре, — сказав Паді.

— Чудово, чудово! Ми з вами зіграємось! Ви ж, хлопці, грати вмієте, еге ж?

Він витягнув аркуш паперу й олівець. В очах його переможно ревли леви.

Десь високо у Вівцескелях Сюзен скакала на Хропунці понад повстю хмар.

— Як він взагалі може таке казати? Гратися з людськими життями, а тоді розповідати про обов’язок?

У штабі Гільдії музикантів світилися всі вікна.

Пляшка джину дрібно дзенькотіла об край склянки. Тоді простукотіла по столу, коли Ранцерот ставив її.

— Невже ніхто не знає, яка холера їх сюди занесла? — спитав пан Шпень, коли Ранцерот таки примудрився взяти склянку з другої спроби. — Хтось має знати, хто вони такі!

— Про малого не знаю, — сказав Ранцерот. — Ніхто його раніше не бачив. А... А... А троль... Ви ж знаєте тролів... Це хто завгодно з них міг бути.

— Один із них точно Бібліотекар з Академії, — озвався Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин, бібліотекар гільдії.

— Він нас поки що не цікавить, — сказав Шпень.

Інші кивнули. Ніхто з них насправді не рвався бити Бібліотекаря, коли були й слабші жертви.

— А що з гномом?

— А.

— Хтось казав, що це ніби Толоз Толозсон. Живе десь на Федри...

Шпень заревів:

— Зараз же відрядіть туди когось із наших. Хочу, щоби їм нарешті пояснили, як у цьому місті належить поводитися музикантам. Тхе. Тхе. Тхе.

Музиканти тікали нічними вулицями від гамору «Латаного барабана».

— Нічогенько вийшло, — сказав Толоз. — В сенсі, нам не тільки заплатили, він нам ще й зі своїх грошей двадцять доларів виділив!

— По-моєму, він казав, шо ту двадцятку позичає нам під проценти, — сказав Бескид.

— А є різниця? А ще він сказав, що знайде нам, де б іще виступити. Ви читали контракт?

— А ти?

— Дуже в нього почерк дрібний, — сказав Толоз. А тоді радісно пригадав: — Але ж там було багато чого написано. Мусить бути хороший контракт, якщо такий великий.

— Бібліотекар втік, — нагадав Паді. — Багато ук-укав, а тоді втік.

— Ха! Що я можу сказати, потім лікті кусатиме, — сказав Толоз. — Потім колись говоритиме: «Я від них пішов до того, як вони зажили слави».

— Він казатиме «ук».

— Менше з тим, рояль треба буде полагодити.

— Ага, — сказав Бескид, — я бачив одного, шо вміє з сірників усяке збирати, то хіба він би допоміг.

Кілька доларів перетворилися на вечерю в «Каррієвих садах», яка складалася з двох порцій корми з ягняти й одного віндалу з уранової смолки, а також пляшки вина, яке виявилося таким хімічним, що його навіть троль пити не став.

— А тепер, — сказав Толоз, коли вони всілися чекати на їжу, — нам треба знайти інше житло.

— А шо не так із твоєю квартирою? — спитав Бескид.

— Протяги гуляють. І замість дверей діра у формі рояля.

— Так, але це ж ти її прорубав.

— То й що?

— А власник не протестуватиме?

— Звісно, він буде проти. Власники для того й живуть на світі. Менше з тим, хлопці, дорога нам тільки вгору. Нутром відчуваю.

— Я думав, ти тільки платні хочеш, — завважив Паді.

— Так, так. Але я щасливіший, коли платять більше.

Гітара загула. Паді узяв її й торкнувся струни.

Толоз від несподіванки впустив ножа.

— Це ж звук, як у піаніно!

— Здається, вона вміє звучати як завгодно. А тепер вона дізналася про клавішні.

— Чари, — сказав Бескид.

— Звісно, це чари, — сказав Толоз. — Я ж весь час це повторював. Дивна старовинна штукенція, знайдена у запилюженій старій крамниці однієї грозової ночі...

— Того вечора грози не було, — нагадав Бескид.

— А мала б бути. Ну гаразд, гаразд, але ж трохи дощило... Мав же той вечір бути особливим. Певен, що коли ми туди прийдемо, крамниці там уже не буде. Це все пояснить. Усі знають, що речі, придбані у крамницях, що їх наступного дня годі знайти, ховають у собі до біса таємниць і виявляються доленосними. Може, нам Доля всміхнулася.

— Грається з нами, — сказав Бескид. — Сподіваюся, їй весело.

— І пан Нудль сказав, що знайде нам для завтрашнього виступу дуже особливе місце.

— Добре, — сказав Паді, — бо нам конче треба виступати.

— Точно, — сказав Бескид. — Зіграємо там, це ж наша робота.

— Люди повинні нас почути.

— Точно. — Бескид трохи розгубився. — Так. Звісно. Саме цього нам і треба. І щоби платили — теж.

— Пан Нудль нам допоможе, — сказав Толоз, який надто занурився у фінансові перспективи, щоби помітити зміни в тоні Паді. — Він, мабуть, дуже успішний підприємець. У нього на площі Сатор контора. Таке собі тільки успішні підприємці можуть дозволити.

Починався світанок нового дня.

Він ще тривав, коли Ридикуль добіг мокрою від роси травою саду до Високоенергетичної чароспоруди і чимдуж постукав у двері.

Зазвичай він туди навіть не потикався. Не сказати, що він геть не розумів, чим саме там зайняті молоді чарівники, — просто він підозрював, що вони самі цього не розуміють. Здавалося, ніби вони вбачали велику насолоду у втраті певності в будь-чому, а за обідом переважно обмінювалися вигуками на кшталт: «Клас! Ми щойно спростували теорію Кабачколиста про тау-незрозумілість! Краса!» — причому так, ніби це велике досягнення, а не якісь непристойності.

А ще вони повсякчас говорили про розщеплення таума — найменшої неподільної частинки магії. Архіректор не бачив у цьому жодного сенсу. От поділять вони — і що тоді? Яка з цього користь? Усесвіт був досить безладним і без того, щоби зчиняти в ньому більший розгардіяш.

Двері відчинилися.