Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 41)

Сюзен рішуче йшла кімнатами Смерті. Все її єство було просякнуте гнівом і зовсім трохи — страхом, від якого гнів тільки посилювався.

Як взагалі можна так дивитися на світ? Як взагалі можна бути просто уособленням сліпої сили? Що ж, настав час дещо змінити...

Її батько намагався щось змінити, і вона знала про це. Але він так вчинив, бо був трохи схильний до мелодраматизму, якщо чесно.

Герцогом його зробила Келі, королева Сто Лат. Сюзен знала, що означає герцогський титул. Бути воєначальником. Але її батько ніколи не воював. Здається, він весь час тільки те й робив, що їздив з одного міста до іншого по всій рівнині Сто й говорив із людьми — переконував їх говорити з іншими. Наскільки Сюзен знала, він ніколи нікого не вбивав, хоча, мабуть, кількох політиканів заговорив до смерті. На війні від нього користі не було би. Звісно, слід визнати, що тих міжусобиць, що їх було так багато раніше, уже й не бувало, але це було якось... беззвитяжно.

Вона йшла залою з життємірами. Навіть ті, що стояли на верхніх полицях, тихо подзенькували, коли вона проходила повз.

Вона рятуватиме життя. Хороших можна пожаліти, а погані хай вмирають молодими. Баланс буде зведено. Вона йому покаже, як треба. А відповідальність... Люди завжди щось змінюють. У цьому й полягає суть людяності.

Сюзен відчинила ще одні двері й опинилася в бібліотеці. Це приміщення було навіть більшим за те, де зберігалися життєміри.

Стелажі зникали високо вгорі десь під темною стелею.

Звісно, це було би дуже по-дитячому — вважати, що вона просто ходитиме й махатиме косою, мов чарівною паличкою, і змінить світ на краще отак одразу. На це піде якийсь час. Тому вона почне з малого й не спинятиметься.

Сюзен простягнула руку.

— Обійдемося без голосу, — сказала вона. — Це зайвий драматизм, навіть трохи дурний. Мені потрібна книга Імпа І Целіна, красно дякую.

Бібліотека навколо неї жила своїм життям. Мільйони книжок тихо писалися самі собою — шурхотіли, мов таргани.

Вона пригадала, як сиділа на колінах — точніше, на подушці, вкладеній на коліна, бо на колінах тих годі було всидіти. Спостерігала за фалангами вказівного пальця, що водив за самописним рядком. Вчилася читати своє життя...

— Я чекаю, — сказала Сюзен наполегливо і стисла кулаки.

— ІМПІЦЕЛІН, — промовила вона.

Книжка з’явилася перед нею. Вона заледве встигла упіймати її в повітрі.

— Дякую.

Сюзен гортала сторінки його життя, доки не дійшла до останньої, й не повірила очам. Вона відгортала трохи назад — туди, де було точно записано, як він загинув у «Барабані». Там усе було чітко записано — і все було неправдою. Він не помер. Книга брехала. Або — і Сюзен розуміла, що так дивитися на речі правильніше, — у книзі була правда, а брехала дійсність.

А ще була одна важлива подробиця: з миті Імпової смерті книжка писала музику. Сторінка за сторінкою списані охайненькими нотними станами. Сюзен спостерігала, як сам собою, завиток за завитком, намалювався скрипковий ключ. Що їй від нього треба? Нащо вона його врятувала?

Але це вона, Сюзен, мала врятувати його. Це було надважливо. Вона відчувала, як у її свідомості ця певність наростає сніговою кулею. Саме так мало статися. Вона ніколи не бачила його зблизька, жодним словом із ним не перемовилася, він був просто якоюсь людиною, та саме цю людину вона мусила врятувати.

Дід казав їй, що такого робити не можна. Але що він там знає? Він і не жив ніколи.

Блерт Віддави був гітарним майстром. Це була тиха і вдячна робота. Разом із учнем, Ґіббссоном[22], вони могли виготовити пристойний інструмент за п’ять днів, якщо деревина була придатна до використання й добре відлежалася. Він був совісним майстром, який багато років вклав у ремесло й створював інструменти одного виду, хоча сам видатного хисту до гри не мав.

За його досвідом, гітаристи поділялися на три типи. Були ті, кого він вважав справжніми музикантами, — вони грали в опері чи у малих приватних оркестрах. Ще були музиканти-народники, які погано грали, але це ще було так-сяк, бо й співали вони теж переважно не дуже. А ще були — як би їх назвати — трубадури й інші смаглявчики, які вважають, що гітара — це щось типу троянди в зубах, чи коробки цукерок, чи запасної пари шкарпеток — коротше кажучи, чергова зброя у війні статей. Ці останні навіть грати не вміли, знали хіба пару акордів, але саме вони були постійними покупцями — коли вистрибуєш із ліжка крізь вікно, тікаючи від розлюченого чоловіка своєї пасії, то якось не до забутого інструменту.

Блертові здавалося, що він уже бачив усе.

Тут треба завважити, що того ранку він продав кілька гітар чарівникам. Це було незвично. Кілька з них навіть придбали Блертів самовчитель.

Задзенькотів дзвоник.

— Слухаю вас, — Блерт зміряв покупця поглядом і зробив над собою неабияке розумове зусилля, — шановний?

Справа була навіть не в шкірянці. І навіть не в браслетах із заклепками. І не у дворучному мечі. І не у шоломі зі шпичаками. Справа була в тому, що на покупцеві було все це одночасно. «Він точно не підпадає під першу чи другу категорію», — подумав Блерт.

Незнайомець стояв і невпевнено озирався, стискаючи кулаки. Вочевидь, ситуація мирного діалогу була для нього незвичною.

— Гітари продаєте?

Блерт озирнувся на розвішані на стінах і стелі товари.

— Ну, так.

— Мені треба.

Третя категорія теж не годилася, бо цей був точно не з тих, хто перейматиметься через якісь там троянди, цукерки чи бодай «добридень».

— Е-е... — Блерт взяв якісь навмання й показав покупцеві. — Таку?

— Треба таку шоби бем-Бем-бембе-РЕМ-бем-ммм-оооойєееее, поняв?

Блерт подивився на гітару.

— Не певен, що ця так звучить, — сказав він.

Дві величезні руки з чорними нігтями вирвали в нього гітару.

— Ви її тримаєте непра...

— Є дзеркало?

— Е-ем, ні...

Одна волохата рука здійнялася в повітря й чимдуж ударила по струнах.

Наступні кілька секунд Блерт залюбки забув би назавжди, але не міг. Не можна так поводитися із беззахисним музичним інструментом. Це ніби як коли ви ростите маленького поні, годуєте, чешете, заплітаєте стрічки у гриву й хвіст, випускаєте погуляти на соковите пасовисько з кроликами й маргаритками, а тоді перший-ліпший вершник всаджує йому в боки шпори й гатить його батогом.

Цей лиходій грав так, ніби шукав щось. Він не знайшов шуканого, але коли відлуння останніх акордів уклякло, його обличчя скривилося у зосереджену гримасу, яка свідчила, що її власник налаштований шукати далі.

— Добро. Скільки? — сказав він.

Ця гітара була на розпродажі по п’ятнадцять доларів. Але Блертова музична душа жадала помсти. Він огризнувся.

— Двадцять п’ять доларів, — ось як він огризнувся.

— Добро. Вистачить?

Перед ним був дрібний рубін, витягнутий із якоїсь зі шкіряних кишень.

— У мене решти не буде!

Блертова музична душа протестувала, але його діловий розум швиденько скрутив їй руки й відтіснив подалі.

— Але, але, але я можу докинути самовчитель, ремінь, кілька медіаторів, так? Там такі картинки, куди пальці ставити, і таке інше. Так?

— Добро.

Варвар пішов. Блерт витріщився на рубін у своїй долоні.

Задзеленчав дзвоник. Він підвів погляд.

Цей уже був не такий страшний. Менше заклепок, а шпичаків на шоломі тільки двійко.

Блерт швидко заховав рубін.

— Тільки не кажіть, що ви по гітару.

— Ага. Мені таку шоби вуііііуїіііівіііооо-нннннннґ.

Блерт нервово озирнувся.

— Приміром, оця, — сказав він, узявши перший-ліпший інструмент. — Не знаю про віііііуіііііі, але ось вам самовчитель, і ремінь, і медіатори, з вас тридцять доларів, а ще я вам от що, я вам безкоштовно докину ще повітря між струнами, гаразд?

— Ага. Цей, а дзеркало є?

Дзвоник дзеленчав.

І дзеленчав.