Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 43)
— Але ви не забувайте, що у всесвіту є свій ритм. День і ніч, світло й темрява, життя й смерть...
— Бульйон і сухарики, — сказав Ридикуль.
— Не всяка метафора витримує критику.
У двері постукали. Це був Страшний Тез із тацею. За ним зайшла економка пані Герпесюк.
У Ридикуля відвисла щелепа. Пані Герпесюк зробила кніксен.
— Доброго ранку, ваша превелебносте, — сказала вона.
Волосся, зібране у хвостик на маківці, похитувалося.
Накрохмалені нижні спідниці шурхотіли.
Ридикуль підібрав щелепу, але тільки щоби промовити:
— Що це ви зробили з...
— Даруйте, пані Герпесюк, — швидко встряв Зрозум, — та ви не розносили сьогодні сніданок нашим викладачам?
— Розносила, пане Впертонзе, — відповіла пані Герпесюк. Її видатні загадкові перса коливалися під светром. — Ніхто з добродіїв не спускався попоїсти, тож я їм принесла усе, бідоськам.
Ридикуль поволі перевів погляд униз. Доти він ніколи не замислювався, чи є в пані Герпесюк ноги. Звісно, теоретично жінкам треба було чимось ходити, та... Але...
З-під нашарувань спідниць, що стирчали навсібіч, мов шапочка гриба, визирало двійко пухких колінець. Нижче були білі гольфи.
— Ваша зачіска... — почав він хрипло.
— А щось не так? — перепитала пані Герпесюк.
— Все добре, все добре, — запевнив її Зрозум. — Не переймайтеся.
Двері за пані Герпесюк зачинилися.
— Вона пальцями клацала точно так, як ви казали, — помітив Зрозум.
— Не тільки ними, — завважив Ридикуль, досі трохи здригаючись.
— А ви бачили її туфлі?
— Здається, мої очі самозаплющилися на це.
— Якщо воно справді живе, то дуже заразне, — сказав Зрозум.
Ця сцена розігралася у каретній Довбневого батька, але вона була лише відлунням того, що коїлося по всьому місту.
Довбня насправді не звали Довбнем. Він був сином заможного торговця сіном і фуражем, але зневажав свого батька через надмірну практичність і нечуйність, а також за те, що той видавав йому смішні три долари кишенькових на тиждень.
Батько Довбня лишив коней у каретній. І от вони намагалися забитися в кут, спробувавши перед тим пробити стіну й утекти.
— Здається, я майже спіймав хвилю цього разу, — сказав Довбень, коли з піддашшя посипалося сіно й шашелі пішли шукати собі іншої домівки.
— Але це не... тобто, шариш, це не той звук, шо ми в «Барабані» чули, — критично зазначив Джимбо. — Трохи схоже, але не те, тобто, не вставляє.
Джимбо був найліпшим приятелем Довбня й мріяв стати одним із
— Та непогано для початку, — сказав Довбень. — Отже, ти й Кивун на гітарах. А ти, Паскудо, будеш... на барабанах, може.
— Та я не вмію, — сказав Паскуда.
Його справді так звали.
— Та ніхто не знає, як грати на барабанах, — терпляче сказав Довбень. — Нема там чого вміти. Гатиш по них — і все.
— Ага, а шо як я промажу?
— То сядь ближче. Ну шо, — повів далі Довбень, всідаючись, — тепер от шо... Дуже важливо, реально важливо... як ми назвемося.
Бескид озирався довкола.
— Ну, шо, ми всі будинки обійшли, і хай мене шляк трафить, коли я десь бачив прізвище Нудль, — проревів він.
Паді кивнув. З одного боку площі Сатор були мури Академії, але з інших боків були й інші будинки. Такі, де біля парадних дверей набито по кількадесят бронзових табличок. Виникало відчуття, що навіть ноги на порозі витерти стане в кругленьку суму.
— Здоров, хлопці.
Вони озирнулися. Нудль махав їм з-понад таці із чимось, що нагадувало хлібці й сосиски. Поряд із ним було кілька торб.
— Перепрошуєм, що спізнилися, — сказав Толоз, — та ми вашої контори тут ніде не знайшли.
Нудль широко розкинув руки:
— Ось моя контора, — так само широко висловився він. — Площа Сатор! Тисячі квадратних метрів! Чудове транспортне сполучення! Жвава торгівля! Приміряйте, — додав він, беручи до руки одну з торб і дістаючи щось із неї. — Розміри на око підбирав.
Вони були чорні, з дешевої бавовни. Одна була розміру XXXXL.
— Сорочки з написами? — перепитав Паді.
— «Гурт, що качає», — прочитав Бескид вголос. — Тю, та це ж ми, нє?
— Нащо вони нам? — спитав Толоз. — Ми ж знаємо, хто ми такі.
— Для реклами, — пояснив Нудль. — Довіртесь мені, — він сунув до рота щось коричневе й довгасте і підпалив. — Вдягніть їх сьогодні на виступ. Чи ж не домовився я про все!
— А домовились? — недовірливо спитав Паді.
— Кажу ж!
— Ви ніби нас спитали, — сказав Толоз, — але звідки нам знати?
— І шо там із лівреями? — поцікавився Бескид.
Нудль збуджено заговорив:
— Зала величезна, і слухачі будуть перший сорт! І заплатять вам... — він дивився на їхні довірливі, сповнені надії обличчя, — на десять доларів більше за гільдійний тариф, що скажете?
Толоз розплився в посмішці:
— Що, кожному?
Нудль ще раз підбадьорливо глянув на них:
— Ой, ні. На всіх. Десять поділите між собою. Ставтеся до цього серйозно. Вам треба про себе заявити.
— Знов ці казочки. Та нам гільдія знов на хвіст упаде, — сказав Бескид.
— Там не впаде, — запевнив Нудль. — Гарантую.
— І де ж це? — поцікавився Толоз.
— Готові почути?
Усі троє кліпнули очима. Нудль засяяв навіть дужче й видув хмару смолистого диму:
— У «Каверні»!
А ритм не вщухав...