Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 44)
Звісно, мутації були неуникні... Гороріз і Тартак писали пісні й платили членські внески у Гільдію музикантів. Пісні вони писали для гномів на будь-яку нагоду.
Дехто каже, що це легко, треба лише пам’ятати, як пишеться слово «золото», але це трохи цинічний погляд на справу. Звісно, у багатьох томських піснях[23] є рядки зі словами «золото, золото, золото», але насправді це питання контексту. У гномів дуже багато слів на позначення золота, та послуговуються вони ними переважно у надзвичайних ситуаціях, скажімо, коли бачать золото, що належить не їм.
Їхня маленька конторка була в Олив’яному провулку — там вони сиділи по різні боки від ковадла й писали простенькі пісеньки для тих, хто щодня ходить у забій.
— Горорізе?
— Що?
— А ну послухай оцю, — Тартак відкашлявся:
Гороріз задумано жував свій молоточок.
— Ритм нічогенький, — сказав він, — а от над словами варто попрацювати.
— У сенсі додати «золото, золото, золото»?
— Ага-а. А як ти такі пісні звеш?
— Ну, це... щур-хоп.
— А чого «щур»? — розгублено запитав Тартак.
— Сам не знаю. Просто звідкись у мене це в голові.
Гороріз похитав головою. Гноми такий народ, який любить забурюватися в суть речей. Він знав, що їм потрібно.
— Мусить у музиці ніби шугати щось таємниче. Як у шахті. Нема шахти — нічого нема.
— Спокійно, спокійно, це ж найбільша зала Анк-Морпорка, тому я її обрав. Не розумію, в чому проблема...
— У «Каверні»? — закричав Толоз. — Її власник — троль Хризопраз, от у чому проблема!
— Кажуть, він хрещений батько місцевої Бречії, — сказав Бескид.
— Стоп-стоп, це не доведено...
— Тільки тому, що не так і просто щось довести, коли тобі в голові пролупали дірку й завалили її твоїми ж ногами!
— Не треба цих забобонів тільки через те, що він троль, — сказав Нудль.
— Я сам троль! Тому можу собі дозволити забобони щодо тролів, ясно? Купа шлаку він, ось він хто! Кажуть, коли хлопців із банди Яшмових знайшли, то всі були без зубів!
— Що таке «Каверна»? — спитав Паді.
— Трольський заклад, — коротко пояснив Бескид. — Кажуть...
— Та все буде добре, не хвилюйтеся так! — сказав Нудль.
— А ще там в азартні ігри грають![24]
— Але Гільдія туди не потикається, — сказав Нудль. — Принаймні, коли їм здоров’я дороге.
— А я знаю, що мені дороге, — кричав Толоз. — І добре знаю! Мені життя дороге, тому я ні в який трольський барліг не полізу!
— А в «Барабані» у вас сокирами кидались, — завважив Нудль.
— Так, але то ж жартома! Вони ж навіть не цілились.
— Хай там як, — сказав Бескид, — а ходять туди тільки тролі й дурні молоді люди, яким вистачає клепки випивати у трольському місці. Не буде нас кому слухати.
Нудль постукав по крилу свого носа.
— Ви граєте, я вам роблю аудиторію. В мене нюх, це моя робота.
— Там двері замалі, я не увійду, — сказав Толоз.
— Ні, величезні там двері, — заперечив Нудль.
— Мені будуть замалі, бо коли ви мене туди тягнути будете, то доведеться всю вулицю зі мною затягнути, бо я за бруківку зубами триматимусь!
— Ні, будь розважливий...
— Не буду! — верещав Толоз. — І верещу я зараз за нас усіх!
Гітара занила.
Паді зняв її з плеча, узяв кілька акордів. Це її трохи заспокоїло.
— Здається, вона... не проти там грати.
— Вона не проти, — озвався Толоз трохи уїдливо. — Божечки, та ти хоч знаєш, що вони там у «Каверні» з гномами роблять?
— Нам потрібні гроші, і навряд вони там зроблять із нами щось таке, чого з нами не зробить Гільдія, якщо ми гратимемо деінде. А грати нам конче треба, — сказав Паді.
Вони стояли і якийсь час дивилися одне на одного.
— Я би вам, хлопці, радив, — сказав Нудль і видув димне кільце, — знайти собі тихеньку місцинку й там перебути до вечора. Перепочити трохи.
— Оце діло! — сказав Бескид. — Бо я ці кляті камені весь день не тягатиму...
Нудль здійняв вказівний палець, так ніби щось пригадав.
— О, а я ж про це, до речі, подумав. Не варто вам талант гаяти на тягання інструментів, так я собі міркував. Найняв вам помічника. Дуже недорогого, усього лише долар на день, і я це просто з вашої платні вираховуватиму, щоби ви цим собі голову зайвий раз не забивали. Знайомтеся, Асфальт.
— Де? — спитав Паді.
— Ось я, — озвалася одна з Нудлевих торб. Вона трохи розстібнулася й виявилася не торбою, а чимсь зліпленим докупи... ходячим... чимось...
У Паді засльозилися очі. Щось мало вигляд троля, от тільки нижчого за гнома. Не меншого за гнома — бо все те, що не пішло в Асфальтів зріст, пішло в боки і, коли вже про це зайшла мова, у запах.
— Як це так вийшло, шо він такий курдупель? — поцікавився Бескид.
— Слоняра на мене сів, — неохоче пояснив Асфальт.
Толоз висякався й поцікавився:
— Тільки сів?
На Асфальтові вже була сорочка з написом «Гурт, що качає» — на торсі була трохи затісна, зате звисала до землі.
— Асфальт про вас дбатиме, — сказав Нудль. — Нема нічого такого, чого б він не знав про шоу-бізнес.
Асфальт привітно вишкірився.
— Вам зі мною буде добре, — сказав він, — я з усіма працював, кажу вам. Всюди був, бачив усяке.
— Можна на Переди піти, — запропонував Бескид. — Там нікого нема, коли в Академії вихідний.