Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 46)

— Я казав, вам нема чого перейматися, бо ваші зуби його не цікавлять, — сказав троль.

У двері постукали. Бескид різко затулив рота долонею, але виявилося, що то стукав Асфальт — він приніс тацю з напоями.

На таці було три сорти пива. А ще там були сендвічі з копченими щурами без шкірки й хвостів. І миска першосортного антрацитового коксу, посипаного попелом.

— Жуй старанно, — простогнав Толоз, коли Бескид узявся хрумтіти коксом. — Може, це востаннє.

— Може, ніхто не прийде, і нас відпустять, — сказав Бескид.

Паді пробігся пальцями по струнах. Акорди заповнили собою кімнату, й інші припинили жувати.

— Це магія якась, — похитав головою Бескид.

— Ви, хлопці, не бійтеся, — сказав Асфальт. — Якщо виникнуть проблеми, то по зубах інші дістануть, не ви.

Паді припинив грати.

— Які ще інші?

— Шо дивно, зара всі взялися грати музику, що качає. Пан Нудль ще один гурт покликав виступити. Типу для розігріву.

— Який?

— Звуть себе «Божевілля», — сказав Асфальт.

— А де вони? — спитав Бескид.

— Ну, як би це сказати... Приміром, ваша гримерка біля нужника, так?

За подертою завісою Довбень намагався налаштувати гітару. У цій простій процедурі йому заважало одразу кілька штук. По-перше, Блерт у якусь мить усвідомив, чого насправді хочуть його покупці, а тому, подумки попросивши вибачення перед предками-гітароробами, він вирішив присвятити час приклеюванню блискіток, а не робочим деталям інструментів. Коротше кажучи, він просто вбив з десяток цвяшків і натягнув між ними струни. Але насправді це була не така вже проблема, бо музичності в Довбні було стільки ж, скільки у закладеному носі.

Він дивився на Джимбо, Кивуна й Паскуду. Джимбо був їм за басиста (істерично хихочучи, Блерт просто узяв більшу колоду й накрутив на неї парканний дріт) і тепер розгублено завмер, занісши руку над гітарою.

— Шо не так, Джимбо?

— Та струна урвалася.

— Так у тебе ж там ще п’ять лишилось, нє?

— Угу. Але я шось типу як не знаю, як грати.

— Так ти й на шести не знав, нє? Вважай, тепер трохи менше не знаєш.

З-за завіси визирнув Паскуда.

— Довбне?

— Га?

— Там сотні людей! Сотні! І в багатьох гітари є. Вони ними типу як розмахують!

Гурт «Божевілля» прислухався до реву натовпу за завісою. У Довбневій довбешці було не так уже багато звивин, і вони переважно спілкувалися між собою стусанами, та одна з них усе-таки трохи ніяковіла від здогаду, що звук гурту «Божевілля», хоч і цілком непоганий, був трохи далеким від того, який Довбень чув у «Барабані» напередодні. Той звук спонукав його верещати й танцювати, а цей звук... як сказати... спонукав його верещати й потрощити барабани на Паскудиній голові, якщо чесно.

Кивун визирнув крізь шпарину між завісами.

— Йой, там кілька чарівників... тобто, там банда чарівників у першому ряду, — сказав він. — Я... точно вам кажу, чарівники вони, але, ну...

— От дурне, та ж ясно, що це вони, капелюхи в них гостроверхі, — сказав Довбень.

— А в одного гостроверхе... волосся, — промовив Кивун невпевнено.

Решта «Божевілля» притислася до шпарини.

— На вигляд, ніби ріг, як в однорога, тільки з волосся.

— А що це в нього на спині написано? — спитав Джимбо.

— Пише «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ», — повідомив Довбень, який читав найшвидше з усіх учасників гурту й навіть не помагав собі пальцем.

— А в того кістлявого мантія-кльош, — завважив Кивун.

— Мабуть, із тих, старших.

— А ще в них усіх гітари! Думаєте, вони нас слухати прийшли?

— Та ж мабуть, — сказав Кивун.

— Жирна публіка, — сказав Джимбо.

— Ага, точно, жирна, — підтвердив Паскуда. — Цеє, а чого «жирна»?

— Це типу значить, що жиру можна натопити, — пояснив Джимбо.

— Точно. Із жиром там усе як треба.

Довбень вирішив більше не сумніватися.

— Ну, поїхали, — сказав він рішуче, — покажемо їм, як музика може качати!

Асфальт, Бескид і Толоз сиділи в кутку гримерки. Із зали було чути ревіння публіки.

— Чого він мовчить? — спитав Асфальт пошепки.

— Не знаю, — сказав Толоз.

Паді обіймав гітару й тупо дивився кудись у простір перед собою. Зрідка він лагідно поплескував долонею по деці, ніби в такт якимсь своїм думкам.

— Із ним таке іноді буває, — сказав Бескид. — Сидить і дивиться в повітря.

— Ого, вони там щось викрикують, — сказав Толоз. — Прислухайтесь.

Ревіння натовпу набуло ритму.

— Вони ніби кричать «кач, кач, кач», — сказав Бескид. Двері розчахнулися, і в гримерку напівзавалився, напівзабіг Нудль.

— Ви мусите вийти зараз же! Зараз же! — кричав він.

— Я думав, зараз ті, з «Божевілля»... — почав Толоз.

— Забудь! Ходіть! Бо вони тут усе рознесуть!

Асфальт узяв торбу з Бескидовими каменями.

— Гаразд, — сказав він.

— Ні, — сказав Паді.

— Що таке? Нерви? — спитав Нудль.

— Ні. Музика мусить бути вільною. Вільною, як вітер і небо.

Толоз різко розвернувся. У голосі Паді чулося слабке відлуння гармонік.

— Ага, ну, так, я теж так вважаю, — сказав Нудль. — Гільдія...

Паді випростав ноги й підвівся.

— Я так розумію, що люди заплатили, аби сюди потрапити, чи не так? — спитав він.