Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 40)

— О, це ви, Архіректоре.

Ридикуль відчинив двері ширше.

— Доброго ранку, Впертонзе. Приємно, що ви не спите о такій ранній порі.

Зрозум Впертонз, наймолодший чарівник у штаті Академії, кліпнув на небо.

— А це вже ранок?

Ридикуль проштовхнувся повз нього всередину споруди. Для прибічника традиційних магічних методів це була маловідома територія. Жодних вам черепів чи опливлих свічок. Приміщення, в якому опинився Ридикуль, нагадувало алхімічну лабораторію, яка вибухнула, як і належить, а тоді приземлилася у ковальській майстерні.

Мантія Впертонза Ридикулю теж не подобалася. Так, довжина прийнятна, але перевипрано-зеленкуватий її колір і незліченні кишеньки й клапани, а також капюшон із вилинялим кролячим хутром на вигляд були не дуже. Жодних блискіток, самоцвітів чи езотеричних символів — тільки розпливчаста чорнильна пляма на кишені, в якій Впертонз носив перо.

— А ви давно не виходили? — спитав Ридикуль.

— Ні, Архіректоре, а... А треба було? Я працював над збільшувальним пристроєм. Пам’ятаєте, я показував...[21]

— Так, так, — сказав Ридикуль, озираючись. — А ще хтось тут працює?

— Ну... Я, Страшний Тез, а ще Скац і Несамовитий Дронго — оце й усі, ніби...

Ридикуль кліпнув очима.

— Що вони за істоти? — спитав він.

А тоді десь із глибин його пам’яті виплила страшна згадка: тільки дуже особливі істоти обирали собі такі імена. — Це студенти?

— Ну, так, — трохи задкуючи, відповів Зрозум. — Це ж цілком дозволено, так? Ну, тобто, це ж у нас академія...

Ридикуль почухав вухо. Хлопець мав рацію. Мабуть, не можна було без цієї зарази обійтися, не було інших варіантів. Сам він уникав тих малих гадів за будь-якої нагоди, і так само чинила решта викладацького складу — хто тікав, а хто й ховався за дверима, щойно одне з них траплялося на шляху. Викладач новітніх рун взагалі ховався у шафі, щоби тільки не виходити на заняття.

— Мабуть, покличте їх. Здається, з викладачами каші не звариш.

— Нащо, Архіректоре? — чемно уточнив Зрозум.

— Що «нащо»?

— Перепрошую?

Вони дивилися одне на одного в цілковитому нерозумінні, так ніби їхали назустріч одне одному вузенькою вулицею, і кожен сподівався, що інший відверне першим.

— Викладачі, — здався Ридикуль. — Декан і ті, інші. Геть показилися. Усю ніч не спали, на гітарах грають. Декан собі плаща шкіряного справив.

— Що тут скажеш, шкіра дуже практичний, функціональний матеріал...

— Але не для такого фасону, — похмуро завважив Ридикуль.

...Декан трохи відійшов. Кравецький манекен він позичив у пані Герпесюк, їхньої економки.

Вніс у фасон кілька змін, що не давали йому спокійно спати. По-перше, чарівники усім своїм єством зневажають одяг, який не закриває ніг принаймні до кісточок, тож шкіри на втілення його задуму пішло багатенько. Але й місця для заклепок побільшало.

Він почав із напису: ДЕКАНДЕНТ.

Але місця все одно лишалося багацько. Тоді він додав: НАРОДЖЕНИЙ — і лишив трохи місця, бо не знав достоту, для чого він був народжений. «НАРОДЖЕНИЙ ДЛЯ СИТНИХ ОБІДІВ» виглядало якось непосутньо.

Трохи поміркувавши, він зупинився на «ЖИТИ ШВИОКД ВМЕРТИ МОЛОМИД». Напис вийшов не дуже, це він бачив: просто він перевертав плащ, коли робив отвори для заклепок, і трохи заплутався, в який бік писати.

Звісно, не важило, в який бік писати, — головне писати. Саме в цьому й полягає суть музики, що качає...

— А Рунний зачинився в кімнаті й грає на барабанах, і всі решта понакупляли гітар, і Скарбій щось таке втнув із подолом своєї мантії, що й не розповіси, — розказував далі Ридикуль. — А ще Бібліотекар ходить по всій академії й відколупує від речей частини, і мене ніхто не слухає.

Він тупо дивився на студентів. Це було моторошне видовище — і не тільки через те, що студенти зазвичай мають неприємний вигляд. Він дивився на людей, які, незважаючи на ту кляту музику, що змушувала всіх притупувати, сиділи в приміщенні всю ніч — і працювали.

— А що ви тут усі робите? — спитав він. — От ви, вас як звати?

Студент, у якого тицьнув пальцем Ридикуль, нервово зіщулився.

— Я е-е-е. Я Несамовитий Дронго, — відповів той, заламуючи брили капелюха.

— Несамовитий. Дронго, — повторив Ридикуль. — То оце так вас звати? Оце вам таке на мантії вишили?

— Е-е, ні, Архіректоре.

— А що тоді?

— Адріан Редькосій, Архіректоре.

— А нащо назвалися Несамовитим Дронго, пане Редькосію?

— Ну...Е...

— Він якось цілий кухоль лимонного пива випив, — пояснив Впертонз, якому вистачило совісті знітитись.

Ридикуль поглянув на нього з виразним нерозумінням. Ну, гаразд. Мабуть, із цих буде користь.

— Добре, хлопці, що ви на оце скажете? — запитав він і витягнув із кишені мантії пивний кухоль, накритий підставкою, примотаною шматком струни.

— Що це у вас, Архіректоре? — спитав Зрозум Впертонз.

— Частинка музики, юначе.

— Музики? Але ж її не можна упіймати отак.

— От би мені бути таким розумакою, як ви, і знати все на цьому клятому світі, — сказав Ридикуль. — Ота велика колба... Ти, Несамовитий Адріане, зніми з неї кришку й будь готовий хутко накрити, коли я скажу. Готовий, Адріане?.. Почали!

Почувся короткий злий акорд, коли Ридикуль зняв із кухля підставку й швидко вихилив його над колбою. Несамовитий Дронго Адріан накрив колбу кришкою, хоча від жаху перед Архіректором він хіба не млів.

І вони почули його... нескінченний упевнений ритм, що відлунював від скляних стінок колби.

Студенти боязко наблизилися.

Щось там було. Ніби ворушилося повітря...

— Я це вчора у «Барабані» упіймав.

— Це неможливо, — сказав Зрозум, — не можна упіймати музику.

— Це вам не туман хапонійський, юначе.

— І воно було в тому кухлі від учора? — спитав Зрозум.

— Так.

— Але це неможливо!

Зрозум геть знітився.

Є на світі люди, народжені з інстинктивною певністю, що на всі питання є відповіді.

Ридикуль поклав йому руку на плече.

— Ви ж не сподівалися, що бути чарівником просто?

Зрозум подивився на колбу якийсь час, а тоді його губи стислися у тонку рішучу лінію.

— Так! Ми зрозуміємо, що це таке! Мусить якось бути пов’язане з частотами! Точно! Страшний Тезе, неси кришталеву кулю! Скаце, неси котушку сталевого дроту! Штука точно у частоті!

«Гурт, що качає» ночував у готелі для самотніх чоловіків у бічному провулку за Осяйною вулицею — і про це дуже хотіло би знати четверо представників Гільдії музикантів, які саме сиділи на сходах і витріщалися на роялеподібну дірку в стіні Толозового помешкання на вулиці Федри.