Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 33)

— ЩО ЦЕ ТАМ У ТЕБЕ?

Смерть узяв життємір Паді з її рук і підніс вище, щоби роздивитися.

— ОН ЯК. ЦІКАВО.

— Ви не знаєте, що це значить, дідуню?

— Я З ТАКИМ РАНІШЕ СПРАВИ НЕ МАВ, ТА ЦЕ, МАБУТЬ, МОЖЛИВО. ЗА ПЕВНИХ ОБСТАВИН. ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ЯКИМОСЬ ЧИНОМ... В ЙОГО ДУШУ ПРОНИК РИТМ... ДІДУНЮ?

— О, ні. Цього бути не може. Це ж просто слово. І що не так із «дідунем»?

— ІЗ «ДІДОМ» Я ЩЕ ТАК-СЯК МОЖУ ЗМИРИТИСЯ. ІЗ «ДІДУНЕМ»? ОДИН КРОК ДО «ДІДО», ТАК Я ВВАЖАЮ. МЕНШЕ З ТИМ, Я БУВ ПЕВЕН, ЩО ТИ ДОВІРЯЄШ ЛОГІЦІ. КОЛИ ЩОСЬ ІСНУЄ ЯК ПРОСТО СЛОВО ЧИ ВИСЛІВ, ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНИ НЕПРАВДИВІ.

Смерть злегка похитав клепсидру.

— ПРИМІРОМ, БАГАТО НА СВІТІ Є РЕЧЕЙ, ЯКІ КРАЩІ НІЖ НІЧОГО. Я ЦЬОГО ЗВОРОТУ НІКОЛИ НЕ РОЗУМІВ. ЗВІСНО, Є РЕЧІ, ГІРШІ НІЖ НІЧОГО, НАПРИКЛАД, БОРГИ...

Смерть замовк.

— Я ЗНОВ ЦЕ РОБЛЮ! З ЯКОГО ДИВА МУСИТЬ МЕНІ БУТИ ЦІКАВО, ЩО ОЗНАЧАЄ ТОЙ КЛЯТИЙ ЗВОРОТ? ЧИ ЯК ТИ МЕНЕ НАЗИВАЄШ. ЦЕ НЕВАЖЛИВО! ТІСНІ СТОСУНКИ З ЛЮДЬМИ ЗАВАЖАЮТЬ ЧІТКО МИСЛИТИ. ПОВІР МЕНІ НА СЛОВО. НЕ ВТРУЧАЙСЯ.

— Але ж я сама людина.

— А Я Й НЕ КАЗАВ, ЩО БУДЕ ЛЕГКО, ПРАВДА? НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ. НЕ ВІДЧУВАЙ.

— А ви в цьому фахівець, так? — огризнулася Сюзен.

— У НЕЩОДАВНЬОМУ МИНУЛОМУ Я НА ЯКУСЬ мить ДОЗВОЛЯВ СОБІ ПОЧУТТЯ, ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ Я МОЖУ ЇХ ВІДКИНУТИ, ЩОЙНО ЗАБАЖАЮ.

Він знов підніс клепсидру до очниць.

— Є ТАКИЙ ЦІКАВИЙ ФАКТ, ЩО МУЗИКА, БЕЗСМЕРТНА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ, ІНОДІ МОЖЕ ПОДОВЖУВАТИ ЖИТТЯ ТИХ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ З НЕЮ В БЛИЗЬКИХ СТОСУНКАХ. Я ПОМІТИВ, ЩО ЗОКРЕМА ВІДОМІ КОМПОЗИТОРИ ДУЖЕ ДОВГО ТРИМАЮТЬСЯ ЗА ЖИТТЯ. КОЛИ Я ПРИХОДЖУ ПО НИХ, ТО БІЛЬШІСТЬ УЖЕ ГЛУХІ ЯК КОЛОДА. ПІДОЗРЮЮ, ЦЕ ЯКЕСЬ БОЖЕСТВО ТАК РОЗВАЖАЄТЬСЯ, — тут Смерть зневажливо схилив череп на бік. — ТАКЕ В НИХ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ[18].

Він поставив клепсидру на стіл і постукав по ній фалангою вказівного пальця. Клепсидра видала «вуо-уо-уі-чіка-чіка».

— У НЬОГО НЕМАЄ ЖИТТЯ. ТІЛЬКИ МУЗИКА.

— То музика ним заволоділа?

— МОЖНА Й ТАК СКАЗАТИ.

— І подовжила йому життя?

— ЖИТТЯ МОЖНА ПОДОВЖУВАТИ. ЛЮДЯМ ЦЕ ІНОДІ ВДАЄТЬСЯ. НЕЧАСТО. ЗАЗВИЧАЙ ЗА ТРАГІЧНИХ ОБСТАВИН, У ДРАМАТИЧНОМУ СЕНСІ. АЛЕ ЦЕ ЖИТТЯ ПОДОВЖИЛА НЕ ЛЮДИНА. ЦЕ ЗРОБИЛА МУЗИКА.

— Він грав на чомусь, на якомусь струнному інструменті, схожому на гітару...

Смерть озирнувся на Сюзен.

— СПРАВДІ? TAK-TAK-TAAK...

— А це важливо?

— ЦЕ... ЦІКАВО.

— Я мушу щось про це знати?

— У ЦЬОМУ НЕМАЄ НІЧОГО ВАЖЛИВОГО. ПРОСТО ЗАЛИШКИ ДАВНІХ МІФІВ. УСЕ ВИПРАВИТЬСЯ САМЕ СОБОЮ, І ТОБІ, МОЖЛИВО, ДОВЕДЕТЬСЯ ІЗ ЦИМ ЗМИРИТИСЯ.

— В якому сенсі «виправиться саме собою»?

— МОЖЛИВО, ВІН ПОМРЕ ЗА КІЛЬКА ДНІВ.

Сюзен тупо дивилася на життємір.

— Але це жахливо!

— У ТЕБЕ ІЗ ЦИМ ЮНАКОМ РОМАНТИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК?

— Що? Ні! Я тільки раз його бачила!

— І ВИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ ПОГЛЯДАМИ У НАТОВПІ, НІЧОГО ТАКОГО?

— Ні! Звісно, що ні.

— ТОДІ ЧОМУ ЦЕ ТЕБЕ ОБХОДИТЬ?

— Бо він важ... Бо він людина, ось чому, — відповіла Сюзен і сама здивувалася. — Не розумію, чому із людьми можна отак, — невпевнено додала вона. — От і все. Ох, не знаю.

Смерть нахилився до неї, і його череп опинився на рівні її очей.

— АЛЕ ЛЮДИ ПЕРЕВАЖНО ДУЖЕ ДУРНІ ІСТОТИ І МАРНУЮТЬ СВОЇ ЖИТТЯ. ХІБА ТИ НЕ ПОМІЧАЛА? НЕ ДИВИЛАСЯ ВНИЗ, СИДЯЧИ В СІДЛІ ВИСОКО НАД МІСТОМ, І НЕ ДУМАЛА, ЯК БАГАТО СПІЛЬНОГО В НЬОГО З МУРАШНИКОМ, У ЯКОМУ ВОВТУЗЯТЬСЯ СЛІПІ ЛИЧИНКИ, ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ВИГАДАНИЙ НИМИ БАНАЛЬНИЙ СВІТ СПРАВЖНІЙ? ДИВИШСЯ НА ОСВІТЛЕНІ ВІКНА І ПРАГНЕШ ВІРИТИ, ЩО ЗА НИМИ СТАЮТЬСЯ НЕЙМОВІРНО ЦІКАВІ ІСТОРІЇ, АЛЕ НАПЕВНЕ ТИ ЗНАЄШ ОДНЕ — ЩО ЗА ТИМИ ВІКНАМИ НЕЦІКАВІ, ДУРНІ ІСТОТИ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКІ СПОЖИВАЧІ ЇЖІ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ СВОЇ ІНСТИНКТИ СПРАВЖНІМИ ПОЧУТТЯМИ, А СВОЇ ДРІБНЕНЬКІ ЖИТТЯ — ВАЖЛИВІШИМИ ЗА ПИЛ НА ВІТРІ.

Бездонне синє сяйво. Здавалося, його погляд висотує думки з її свідомості.

— Ні, — прошепотіла Сюзен, — ні, я ніколи такого не думала.

Смерть різко випростався й відвернувся.

— МОЖЛИВО, ТОБІ Б ЦЕ СТАЛО В ПРИГОДІ.

— Але це якийсь суцільний безлад! Жодного сенсу немає в тому, як вмирають і гинуть люди. Жодної справедливості!

— ХА.

— Але ж ви втручаєтесь, — наполягала вона, — ви щойно мого батька врятували.

— І ВЧИНИВ ДУРІСТЬ. ЗМІНИТИ ДОЛЮ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ — ЦЕ ЗМІНИТИ СВІТ. Я ПАМ’ЯТАЮ ПРО ЦЕ. І ТОБІ РАДЖУ, — сказав Смерть, досі не дивлячись на неї.

— Не розумію, чому не можна щось міняти, коли світ від цього став би кращим.

— ХА.

— Ви надто боїтеся змінити світ?

Смерть розвернувся до Сюзен з таким виразом, що вона почала задкувати. Він поволі наближався до неї. Голос його не гримів, а шипів.

— ЦЕ ТИ МЕНІ ТАКЕ КАЖЕШ? ТИ, У ЦІЙ СВОЇЙ ГАРНЕНЬКІЙ СУКЕНЦІ, КАЖЕШ ТАКЕ МЕНІ? ТИ? ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ ПАТЯКАТИ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНЮВАТИ СВІТ? А ТОБІ СТАЛО БИ ВІДВАГИ ПРИЙНЯТИ ЙОГО ТАКИМ, ЯК Є? ЗНАТИ, ЩО Є РЕЧІ, ЯКІ ТРЕБА ЗРОБИТИ, І РОБИТИ ЇХ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ? ЧИ Є НА ЦЬОМУ СВІТІ ХОЧ ОДНЕНЬКА ЛЮДИНКА, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ТАКЕ ОБОВ’ЯЗОК?

Він судомно стискав і розтискав руки.

— Я КАЗАВ ТОБІ, ПРИГАДАЙ... ДЛЯ НАС ЧАС — ЦЕ МІСЦЕ. ВІН РОЗМАЗАНИЙ. Є ТЕ, ЩО Є, І Є ТЕ, ЩО БУДЕ. КОЛИ ЗМІНИШ ТЕ, ЩО Є, ТО ВІДПОВІДАТИМЕШ ЗА ЗМІНИ. А ЦЕ НАДТО ТЯЖКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

— Ви просто виправдовуєтесь!

Сюзен якийсь час зухвало й розгнівано дивилася на нього, а тоді розвернулася й рішуче пішла з кімнати геть.

— СЮЗЕН?

Вона спинилася на півдорозі, але не оглядалася.

— Так?

— СЕРЙОЗНО?.. КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

— Так!

Можливо, це був перший в історії футляр для клавішних, та ще й пошитий із килима. Бескид запросто закинув його на плече, а іншою рукою взяв торбу з каменями.