Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 32)
— ЧИ НЕ БУВ БИ ТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ МЕНІ ПРИНЕСТИ ЧАЮ?
— Так, Господарю. Хе-хе, добрячого ж ви йому дали прочухана...
— ДЯКУЮ.
Альберт почимчикував геть у напрямку кухні.
Знов запало те, що можна було би назвати тишею в приміщенні з життємірами.
— ВИХОДЬ УЖЕ, НЕ ХОВАЙСЯ.
Сюзен послухалася й постала перед Невблаганною Дійсністю. Смерть був заввишки сім футів. Але здавався навіть вищим. У Сюзен в голові роїлися тьмяні спогади про когось, хто ніс її на плечах величезними темними кімнатами, але в тих спогадах це була людина — кістлява, але таки цілком людської природи істота, хоча природу ту Сюзен і не могла достоту означити.
Той, кого вона бачила зараз, не був людиною. Він був височезним, гордовитим і страшним. Він міг так розправити плечі, аж закони світобудови виправлялися перед ним, — подумалося Сюзен, — та це не надавало йому людяності. Він пильнує цей світ. Безсмертний за визначенням. Кінець усьому сущому.
«Але ж він мій дід. Тобто буде ним. Тобто є. Був».
Але... Була на тій яблуні одна штука. Думки Сюзен весь час відгойдувалися до неї. Вона дивилася на постать перед собою, а згадувала ту штуку на яблуні. Втримати обидва образи у свідомості було майже неможливо.
— ТАК-ТАК-ТАК. БАГАТО В ТОБІ ВІД МАТЕРІ, — сказав Смерть. — І ВІД БАТЬКА.
— Як ви зрозуміли, хто я?
— У МЕНЕ УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ.
— Але як ви можете пам’ятати мене? Мене ж іще навіть не зачали!
— Я Ж СКАЗАВ, УНІКАЛЬНА. ТЕБЕ ЗВАТИ...
— Сюзен, але...
— СЮЗЕН? — гірко перепитав Смерть. — ВОНИ АЖ ТАК ХОТІЛИ ВСЕ ЗРОБИТИ ПО-СВОЄМУ, ПРАВДА?
Він сів у крісло, склав фаланги пальців дашком і дивився на Сюзен понад ними.
Їхні погляди зустрілися, і Сюзен не відвела очей.
— СКАЖИ МЕНІ, — за якийсь час озвався Смерть, — ЧИ БУВ Я... БУДУ... Є ХОРОШИМ ДІДОМ?
Сюзен задумано закусила губу.
— Якщо я розповім, не буде парадоксу?
— ДЛЯ НАС — НІ.
— Тоді... коліна у вас кістляві.
Смерть витріщився на неї.
— КІСТЛЯВІ КОЛІНА?
— Даруйте.
— ТИ ПРИЙШЛА СЮДИ, ЩОБИ ЦЕ МЕНІ ПОВІДОМИТИ?
— Ви кудись зникли... там. Мені довелося взяти виконання Обов’язків на себе. Альберт страшенно переймається. Я прийшла сюди, щоби... дізнатися дещо. Не знала, що батько працював на вас.
— ПРАЦІВНИК ІЗ НЬОГО БУВ КЕПСЬКИЙ.
— Що ви з ним зробили?
— ВОНИ ОБОЄ В БЕЗПЕЦІ ПОКИ ЩО. МЕНЕ ТІШИТЬ, ЩО ВСЕ СКІНЧИЛОСЯ. ЛЮДИ НАВКОЛО ПОЧАЛИ ШКОДИТИ ТВЕРЕЗІЙ ОЦІНЦІ. ОТ І ТИ, АЛЬБЕРТЕ...
Альберт з’явився на краю килима з чайником і чашкою на таці.
— ЩЕ ОДНУ ЧАШКУ, КОЛИ ТВОЯ ЛАСКА.
Альберт озирнувся й не спромігся помітити Сюзен. Коли вмієш бути непомітною для панни Дупс, з іншими значно простіше.
— Як скажете, Господарю.
— ОТЖЕ, — повів далі Смерть, коли Альберт почовгав геть, — Я ЗНИК. І ТОБІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТИ УСПАДКУВАЛА РОДИННУ СПРАВУ. ТИ?
— Я не хотіла цього! Кінь зі щуром прийшли по мене!
— ЩУРОМ?
— Ну... Здається, це ще попереду.
— О, ТАК. ПРИГАДУЮ. ЛЮДИНА ВИКОНУЄ МОЮ РОБОТУ? ЗВІСНО, ЦЕ ТЕХНІЧНО МОЖЛИВО, АЛЕ НАЩО?
— Здається, Альберт щось знає, але прямо казати не хоче.
Альберт з’явився вдруге зі ще однією чашкою й блюдечком. Ставлячи їх на стіл, він так дзенькнув ними, ніби дратувався, що з нього кепкують.
— Це все наразі, Господарю?
— ДЯКУЮ, АЛЬБЕРТЕ. ЦЕ ВСЕ.
Альберт знову пішов, але цього разу повільніше, ніж зазвичай, і весь час зиркав через плече.
— Він взагалі не змінюється, так? — спитала Сюзен. — Звісно, в цьому ж і суть цього місця...
— ЯК ТИ СТАВИШСЯ ДО КОТІВ?
— Перепрошую?
— ДО КОТІВ. ПОДОБАЮТЬСЯ ВОНИ ТОБІ?
— Вони... — Сюзен вагалася, — нічого такі. Але кіт — це всього лише кіт.
— А ШОКОЛАД? ЛЮБИШ ШОКОЛАД?
— Гадаю, це штука, якої може бути забагато.
— ТИ ТОЧНО НЕ ДО ІЗАБЕЛЛ ВДАЛАСЯ.
Сюзен кивнула. Улюбленою стравою її матері був шоколадний геноцид.
— А ЩО З ПАМ’ЯТТЮ? ДОБРА В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ?
— О, так, я... пам’ятаю багато чого. Про те, як бути Смертю. Як все це мусить працювати. Слухайте, ви от щойно казали, що пригадуєте щура, а це ж іще навіть не ста...
Смерть підвівся й покрокував до моделі Диску.
— МОРФІННИЙ РЕЗОНАНС, — промовив він, не дивлячись у бік Сюзен. — ХОЛЕРА. ЛЮДИ НАВІТЬ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ОСЯГНУТИ, ЩО ЦЕ. ДУШЕВНІ ОБЕРТОНИ. ВОНИ ЗА СТІЛЬКИ ВСЬОГО ВІДПОВІДАЮТЬ.
Сюзен витягла з кишені Імпів життємір. Блакитний дим досі вирував в отворі між посудинами.
— Можете мені з оцим допомогти?
Смерть різко розвернувся на місці.
— НЕ ТРЕБА БУЛО МЕНІ ТОДІ ТВОЮ МАТІР ЗА ДОНЬКУ БРАТИ.
— А нащо взяли?
Смерть знизав плечима.