Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 34)

— Не важко тобі? — спитав Паді.

Бескид припідняв рояль однією рукою й задумано зважив:

— Трохи, — відповів він.

Підлога під ним скрипіла.

— Гадаєте, варто було те все з нього виймати?

— Він працюватиме, — запевнив Толоз. — Це ж як... карета. Що більше зайвого знімеш, то швидше їхатиме. Ходімте.

Вони вийшли на вулицю. Паді намагався поводитися так невимушено, як тільки може поводитися людина в товаристві гнома з величезною сурмою, орангутана й троля із роялем на плечі.

— Мені би карета не завадила, — сказав Бескид, коли вони прямували до «Барабана». — Хочу чорну карету з тими, у лівері.

— Лівері? — перепитав Паді. Він уже почав звикати до їхніх нових імен.

— Ну, ті шо слуги.

— А, лакеї в лівреях?

— І це теж.

— А якби тобі купа золота перепала, Толозе, ти би що зробив? — спитав Паді, в якого за плечем ніжно стогнала, гітара, зачувши його голос.

Толоз замислився. Спершу він хотів відповісти, що для гнома володіння купою золота — це, ну, просто щастя володіти купою золота, і золото саме по собі було би такою золотожильною цінністю, наскільки це в принципі можливо.

— Та хто мене зна, — промовив він. — Я й не уявляв ніколи, щоби мені купа золота перепала. А ти чого хотів би?

— Я заприсягнувся стати найславетнішим музикантом на світі.

— Це небезпечно, — такі обіцянки давати, — завважив Бескид.

— У-ук.

— Хіба не цього кожен митець хоче? — спитав Паді.

— За моїм досвідом, — відповів Толоз, — кожний митець хоче — дійсно, насправді хоче, — щоби йому платили.

— І слави, — додав Паді.

— Про славу я нічого не знаю, — сказав Толоз. — Складно бути одночасно славетним і живим. Я просто хочу щодня грати й чути, як хтось каже: «Дякую, це було чудово, ось тобі гроші, приходь завтра, добре?»

— І це все?

— Це вже багато. Я хочу, щоби люди казали: «Нам потрібен сурмач, знайдіть нам Толоза Толозсона!»

— Це якось нецікаво, — відповів Паді.

— Люблю, коли нецікаво. Життя видається довшим.

Вони дійшли до бокового входу в «Барабан», зайшли в нього і опинилися у темній кімнатці, де смерділо прокислим пивом і щурами. З-за стіни було чути гамір у головній залі.

— Здається, там багатенько зібралося, — сказав Толоз.

До кімнатки увірвався Гібіскус:

— Ну що, хлопці, готові?

— Заждіть хвильку, — сказав Бескид, — ми ще про платню не говорили.

— Казав вам — шість доларів, — огризнувся Гібіскус. — Ви чого хочете? Ви не з Гільдії, а гільдійним я вісім плачу.

— Ми восьми й не просили б, — сказав Толоз.

— І правильно!

— Ми хочемо шістнадцять.

— Шістнадцять? Та ви жартуєте! Це ж удвічі більше за гільдійний тариф!

— Але там у вас багато людей, — сказав Толоз. — Певен, пиво добре розходиться. А ми можемо й додому піти.

— Ходімо вийдемо, — сказав Гібіскус, обхопив Толоза за голову й відвів у дальній куток.

Паді спостерігав за Бібліотекарем, який саме досліджував рояль. Ще ніколи він не бачив, щоби музикант пробував інструмент на смак. Та орангутан підняв кришку й роздивився клавіші. Спробував узяти кілька нот. На зуб.

Толоз повернувся, потираючи руки.

— Вивів його на чисту воду, ха! — повідомив він.

— Скільки? — спитав Бескид.

— Шість доларів! — сказав Толоз. Запала мовчанка.

— Даруй, — озвався Паді, — але ми говорили про «-надцять».

— Треба було триматися твердо, — пояснив Толоз, — бо він у якусь мить збив ціну до двох.

Деякі релігійні вчення стверджують, що всесвіт почався зі слова, пісні, танцю, мелодії. Монахи-слухачі з Вівцескельних гір так натренували слух, що можуть вгадати масть гральної карти за звуком її падіння, і поставили перед собою завдання уважно прислухатися до тихих реліктових відлунь усесвіту, щоби з них виокремити першозвук.

Коли їм вірити, то на початку всього був дуже дивний шум.

Та найпросунутіші слухачі (ті з них, хто найбільше вигравав у покер), які прислухаються до завмерлих відлунь у закам’янілостях і бурштині, присягаються, що можуть розчути дуже тихі, більш ранні звуки.

За їх словами, ті звуки нагадували відлік: раз-два-три-чотири.

Найкращий зі слухачів, який прислухався до базальту, казав, що може розчути й той відлік, що передував цьому.

Коли в нього запитали, яким був той відлік, він відповів: «Раз-два».

Ніхто й ніколи не цікавився, що сталося зі звуком, із якого почався усесвіт, потім. Це ж міфологія. Не заведено про таке питати.

А от Ридикуль, приміром, вважав, що все почалося випадково, а у випадку конкретно Декана — усім на зло.

Старші чарівники зазвичай не випивали у «Латаному барабані», хіба тільки коли були не при виконанні. Вони розуміли, що того вечора перебували в закладі із якоюсь не до кінця визначеною офіційною метою, а тому дивилися на розставлені перед ними напої доволі стримано.

Навколо них сидіння полишалися вільними, та було їх небагато, бо зазвичай у «Барабані» було багатолюдно.

— Бачу, тут атмосфера розслаблена, — сказав Ридикуль, озираючись. — О, бачу, вони знову «Справжній ель» подають. Мені кухоль «Справді зайвого Турборга», будь ласка.

Чарівники спостерігали, як він осушує кухоль. В анк-морпоркського пива особливий, дуже своєрідний смак. Кажуть, справа у воді. Дехто каже, що те пиво на смак як густий бульйон, та вони помиляються. Бульйон прохолодніший.

Ридикуль задоволено причмокував.

— Ех, ми тут в Анк-Морпорку знаємо, з чого роблять хороше пиво, — сказав він.

Чарівники кивали. Вона справді знали. І саме тому пили джин із тоніком.

Ридикуль роздивлявся натовп. Зазвичай у таку пору в закладі хтось гучно бився чи тихенько штрикав когось ножем. Але чутно було тільки гомін розмов, і всі дивилися на невеличку сцену в дальньому кінці зали, де майже нічого не відбувалося. Теоретично те, що затуляло сцену, можна було би назвати завісою. Але це було просто старе простирадло, а за ним було чутно погупування й погрюкування.

Чарівники зайняли місця ближче до сцени. Їм переважно перепадають хороші місця. Ридикулеві здавалося, що він міг розчути шепіт і вирізнити тіні, що рухалися за простирадлом:

— Він питав, як ми звемося.

— Бескид, Паді, Толоз і Бібліотекар. Я думав, він запам’ятав.

— Ні, нам потрібна спільна назва.