Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 35)

— «Денний пайок», може?

— Може, щось типу «Веселі трубадури»?

— У-ук!

— «Толоз і Толозети»?

— Ага, зараз. Може, тоді «Бескид і Бескидети»?

— «У-ук ук У-ук-ук?»

— Ні. Нам потрібне щось незвичне. Як наша музика.

— Може, просто «Золото»? Хороша томська назва.

— Ні. Щось інше, не таке.

— «Срібло», може?

— «У-ук»!

— Не певен, що нам варто називатися якось схоже на важкий метал, Толозе.

— Нащо так вигадливо? Ми ж просто гурт, який музику грає.

— Назва важлива.

— Гітара в тебе особлива. Може, «Гурт із гітарою Паді»?

— У-у-ук.

— Треба коротше.

— Ну...

Усесвіт затамував подих.

— «Гурт, що качає»?

— Мені подобається. Звучить трохи непристойно, як я.

— У-ук.

— А ще нам треба вигадати назву для свого стилю.

— Рано чи пізно до цього дійде.

Ридикуль роззирнувся навколо.

На іншому кінці зали був Нудль Від-Душі-Відриваю, найбезуспішніший підприємець Анк-Морпорка. Він саме намагався продати комусь одну зі своїх сумнозвісних сосисок у тісті — вірна прикмета, що якась його нещодавня ділова затія луснула.

Нудль опускався до сосисок тільки коли усі інші джерела прибутку було вичерпано[19].

Він безкоштовно помахав Ридикулеві рукою.

За сусіднім столиком сидів Ранцерот Лимонник, один із кадровиків Гільдії музикантів, а з ним — двоє його поплічників, чия обізнаність у музиці вочевидь обмежувалася перкусією тупими предметами по людських головах.

Зосереджений вираз на обличчі Ранцерота свідчив, що він навідався не жарти жартувати, хоча факт, що представники Гільдії переважно мали бути зловісними, свідчив своєю чергою про те, що Ранцерот прийшов не слухати чужі жарти, а зробити так, щоби декому було вже не до сміху.

Це спостереження звеселило Ридикуля. Здається, вечір буде цікавішим, ніж він гадав спочатку.

Біля сцени був іще один столик. Ридикуль його не одразу й помітив, та погляд чомусь сам ураз зачепився за нього.

Там сиділа молода жінка, сама-самісінька. Звісно, жінки в «Барабані» бували часто. Навіть молоді жінки без супроводу. Зазвичай вони приходили туди, щоби супровід набути.

Але от що було дивно. Люди тіснилися на лавках, але навколо неї було вільно. Вона була доволі приваблива, хоч і худенька, — подумалося Ридикулю. Як таких хлопчакуватих звуть? Гамон чи щось таке. Вбрана вона була у чорну сукню з мереживом, такі часто носять здорові молоді жінки, щоби здаватися хворими на сухоти, а ще в неї на плечі сидів крук.

Вона озирнулася, помітила, що Ридикуль на неї дивиться, і зникла.

Майже.

Він же чарівник, кінець кінцем. Очі його сльозилися від того, як її образ спалахував і зникав.

Он воно що. Так, він чув, що зубні феї саме навідалися до міста. Мабуть, вона з нічних створінь. Певно, взяла вихідний, як звичайні люди.

Якийсь рух на столі змусив його опустити погляд. Смерть Щурів пробіг повз нього з мискою арахісу.

Він глянув на інших чарівників. Декан досі сидів у гостроверхому капелюсі. Обличчя його дивно блищало.

— Щось ви розігрілися, Декане.

— Ой, мені зручно й неспекотно, Архіректоре, запевняю вас, — відповів Декан.

Щось слизьке крапнуло з його носа.

Викладач новітніх рун недовірливо принюхався.

— Хтось шкварки смажить? — спитав він.

— Зніміть капелюха, Декане, — порадив Ридикуль. — Краще почуватиметесь.

— Пахне, як «Дім договірної прихильності» пані Долоні, — завважив Верховний верховик.

Усі здивовано витріщилися на нього.

— Та я просто раз проходив повз, — швидко виправдався він.

— Рунний наш, зніміть уже з Декана капелюх, будьте ласкаві, — наказав Ридикуль.

— Запевняю вас...

Капелюх було знято. З-під нього на Деканове чоло випало щось масне й довге, приблизно такої ж гостроверхої форми.

— Декане, — зрештою знайшовся Ридикуль, — що ви зі своїм волоссям зробили? Спереду ніби шпичак, а ззаду — як качина гузка, даруйте на слові. Ще й блищить.

— Це смалець. Це від нього шкварками тхне, — сказав Викладач новітніх рун.

— Це правда, — підтвердив Ридикуль, — але звідки ці квіткові нотки?

— Бурмибурмибурмилавандабурмибурмибурми, — скромно пояснив Декан.

— Даруйте, не розчув.

— Я сказав, це тому, що я трохи лавандової олії додав, — гучно сказав Декан. — А ще дехто з нас вважає, що це зухвала й модна зачіска, тому дякую за таку увагу. Ваша біда, Архіректоре, в тому, що ви не розумієте свого покоління!

— Якого? Старшого за мене на сім місяців? — уточнив Ридикуль.

Цього разу замислився Декан.

— Що я щойно сказав?

— Старий друже мій, ви пігулок із сушених жаб наїлися? — спитав Ридикуль.

— Звісно ні, це для психічно неврівноважених! — відповів Декан.

— Он як. Мабуть, в цьому й штука.

Завіса піднялася, точніше, посіпалася й відсунулась. Учасники «Гурту, що качає» мружилися на світло.