Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 24)

— А як, ви казали, до вас звертатись?

Незнайомець мовчав.

— Менше з тим, — сказав капрал Бавовна. — У...

— ХАПОНІЙСЬКОМУ ІНОЗЕМНОМУ ЛЕГІОНІ?

— ...Так... ми дамо вам нове ім’я. Почнете з чистого аркуша.

Він підкликав іншого чоловіка.

— Легіонере?..

— Легіонер... е-е... и-и... е-е... Розмір 15-й, капрале.

— Так. Відведіть цього... добродія й видайте... — капрал нервово заклацав пальцями, — та ви знаєте... теє... одежу, яку всі носять... пісочна така...

— ФОРМА?

Капрал блимнув очима. Чомусь із глибин каші, на яку перетворилася його свідомість, весь час вигулькувало слово «кістка».

— Саме так, — сказав він. — Е-е. Це на двадцять років розвага, легіонере. Сподіваюся, вам стане твердості на таке.

— МЕНІ ТУТ УЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, — відповів Смерть.

— Сподіваюся, я не порушу ніякого закону, якщо зайду в заклад, де розливають алкоголь? — поцікавилася Сюзен, коли далеко попереду завиднів Анк-Морпорк.

— ПИСК.

Місто знову пливло під ними. На ширших вулицях і площах Сюзен навіть могла розгледіти окремі постаті. «Ха! От би вони знали, що я тут нагорі!» — думала вона собі. Всупереч усьому, вона не могла не почуватися вищою. Ті люди внизу тільки й здатні були думати про, так би мовити, приземлені речі. Про повсякденне. Вона дивилася на них, мов на мурах.

Вона завжди знала про свою інакшість. Помічала довколишній світ, коли переважна більшість вочевидь ішла крізь нього із заплющеними очима й мозком у режимі варіння на повільному вогні. Чомусь від усвідомлення своєї інакшості їй ставало спокійніше. Відчуття це огортало її, мов теплий плащ.

Хропунець приземлився на загидженій пристані. По один бік від них річка обсмоктувала дерев’яні опори.

Сюзен зіскочила з коня, розчохлила косу й переступила поріг «Латаного барабана».

Всередині коїлося божевілля. Зазвичай завсідники «Барабана» демократично ставилися до проявів агресії. У тому сенсі, що всім діставалося порівну. А тому, нехай усі й погоджувалися, що гурт на сцені грає паршиво й відтак мусить відбувати за всіх, тут і там спалахували бійки, коли когось випадково зачіпало невдало кинутим предметом, чи коли хтось розумів, що аж цілий день не бився, чи коли хтось намагався проштовхатися до виходу.

Сюзен одразу впізнала Імпа І Целіна. Він стояв на сцені попереду, і обличчя його було сповнене жаху. За спиною в нього сидів троль, за котрим намагався сховатися гном.

Вона глянула на клепсидру. Лише кілька секунд...

Він був дуже навіть симпатичним із тим своїм обличчям, обрамленим темними кучерями. Щось таке в ньому було... ельфонуте.

І знайоме.

Сюзен було трохи шкода Вольфа, але той принаймні загинув у побоїщі. А Імп стояв на сцені. Ніхто не готовий померти на сцені.

«Я стою з косою в одній руці й клепсидрою в іншій, і чекаю, коли людина помре. Та людина не набагато старша за мене, і я не маю права якось зарадити. Це так тупо. І я певна, що вже колись його бачила...»

Убивати музикантів у «Барабані» насправді не намагалися. Сокирами тут кидалися й стріляли з арбалетів жартома й ніби між іншим. Ніхто не намагався поцілити, навіть коли би й був на це здатен. Значно цікавіше дивитися, як люди ухиляються.

Великий рудий бородань вишкірився на Вапняка й відчепив від пояса невеликий метальний топірець. Метати сокири в тролів було цілком прийнятно. Вони все одно відлітали.

Сюзен усе бачила. Топірець відскочить і вразить Імпа. Ніхто й не винен буде. У морі й не таке трапляється. В Анк-Морпорку трапляються значно гірші речі, і то повсякчас, ба навіть невпинно.

«Той чоловік навіть убивати його не збирається. Яка ж це все дурість. Усе не мусить бути так. Хтось повинен щось вдіяти».

Вона простягла руку, щоби перехопити топірець.

— ПИСК!

— Тихо будь!

Вуо-о-о-ом-м-м.

Імп завмер, мов дискобол, коли виданий ним акорд заповнював гамірний простір.

Він дзвенів, мов сталевий зливок, що впав на бібліотечну підлогу глупої ночі.

Стіни гули луною. Кожна бриніла на свій лад.

Той звуковий вибух був подібним до вибуху вепронічного феєрверка, коли кожна іскра розривається віялом нових іскор.

Імпові пальці ніжно притискали струни, пролунало ще три акорди. Бородань опустив топірець.

Та музика не просто вирвалася на волю — вона дорогою ще й банк пограбувала. Це була музика закасаних рукавів і розщібнутого комірця, вона щиро всміхалася в доброзичливому вітанні й вигрібала срібло з кишень збовванілих ошуканих.

Ця музика вдаряла в ноги крізь таз, не питаючи дозволу в мозку.

Троль взявся за молотки, розгублено глянув на свої камені й почав відбивати ритм.

Гном глибоко вдихнув і видобув із сурми глибокий рев.

Люди забарабанили пальцями по столах. Орангутан сидів і шкірився — так широко, ніби по банану за щоки запхав. Сюзен глянула на клепсидру з Імповим іменем. У верхній посудині піску не було, але щось у ній досі блищало.

Вона відчула, як голчасті кігтики деруться її спиною й вчіпляються у плече.

Смерть Щурів подивився на клепсидру і тихо промовив:

— ПИСК.

Сюзен ще не достатньо опанувала щурячу, але впізнала «ой-йой» за інтонацією.

Імпові пальці танцювали на струнах, але утворюваний ними звук аж ніяк не нагадував арфу чи лютню. Гітара голосила, мов янгол, який щойно виявив, чому перейшов на темний бік. Струни спалахували іскрами.

Сам Імп заплющив очі й тримав інструмент на грудях, ніби вояк зі списом навпереваги. Важко було визначити, хто з них на кому грав. А музика заливала повінню все.

Шерсть на тілі Бібліотекаря здійнялася дибки. Кінчики волосинок потріскували.

Виникало бажання руйнувати мури й бігти в небо вогняними сходами. Перемкнути всі тумблери й натиснути на всі важелі, встромити пальці в електричну розетку всесвіту й дізнатися, що тоді буде. Пофарбувати стіни спальні начорно й обклеїти плакатами.

Розмаїті м’язи на Бібліотекаревому тілі скорочувалися в такт, коли музика заземлялася об нього.

У кутку було кілька чарівників. Роззявивши роти, вони спостерігали за тим видовищем.

А ритм гримів, ідучи по головах і змушуючи їхніх власників закушувати губи й клацати пальцями в такт.

Жива музика. Музика, що качала, розкошувала на волі... Нарешті вільна! Вона перестрибувала з голови в голову, гриміла у вухах, проривалася крізь барабанні перетинки всередину, аж до заднього мозку. Хтось легше за інших відкривався їй... краще вловлював ритм...

Минула година.

Бібліотекар на всіх чотирьох чвалав крізь нічну мряку, і музика буяла в його голові. Він приземлився на газоні в подвір’ї Невидної академії, зіп’явся на ноги й побіг у Велику залу, божевільно розмахуючи руками в повітрі, аби втримати рівновагу. Спинився.

Крізь великі вікна пробивалося місячне світло, висвічуючи те, що Архіректор звав «нашим модним органом», змушуючи тим решту викладачів ніяково червоніти.

Ряди й ряди труб затуляли собою всю стіну, мов колони чи навіть сталагміти у велетенській стародавній печері. На їхньому тлі майже губився пульт із трьома гігантськими клавіатурами й сотнею перемикачів для розмаїтих звукових спецефектів.

Користувалися ним нечасто, хіба тільки під час урочистих подій для громадськості чи Вибачального дня[10].

Бібліотекар завзято надимав міхи й раз по раз захоплено ук-укав — відчував, що орган цей спроможний на більше.

Дорослий самець орангутана може видатися цілком приязною купою старих килимів, та насправді сили в ньому стільки, що людина з такою ж масою килими ладна буде їсти, тільки б не битися з таким суперником. Бібліотекар припинив качати міхи, коли за важіль уже не можна було взятися, так той розігрівся, а клапани вже не могли витримати тиск і непристойно посвистували, ніби хтось псував повітря.

Тоді він заскочив на пульт.

Уся споруда тихо гула під нестримним тиском нагнаного повітря.