Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 26)

— Голий з Целін? — перепитав Толоз. — Падуби Голі? Будеш Паді? Гірше навіть за Бескида, як на мене.

— Здається, звучить вдалло, — сказав Імп.

Толоз знизав плечима й витяг із кишені жменю монет.

— У нас досі є більш ніж п’ять доларів, — сказав він. — І я знаю, на що ми їх витратимо.

— Треба відклласти на лліцензію Гілльдії, — сказав Паді, який був колись Імпом.

Толоз втупився кудись перед собою.

— Ні, — відрізав він. — Треба ще попрацювати над звучанням. Тобто воно ніби й добре звучить, дуже так... по-новому, — тут він перевів погляд на Паді, — але чогось нам бракує...

Гном знову прошив Паді, раніше Імпа, поглядом.

— Ти знаєш, що тебе всього трусить? Так соваєшся на лавці, ніби у тебе мурахи в штанях.

— Не можу нічого вдіяти, — відповів Паді. Йому хотілося спати, але ритм бився в стінки його голови.

— Я теж бачив, — сказав Бескид. — Коли ми йшли, тебе хитало, — він глянув під стіл. — І ти ногами тупаєш.

— Не йде мені музика з голлови, — сказав Паді. — Ви праві, нам треба... — він пробігся пальцями по столу, — нам треба щось таке, пам-пам-пам-ПАМ-Пам...

— Тобто клавішні? — підказав Толоз.

— А вони такі?

— В Опері нове фортепіано нещодавно з’явилося, — сказав Толоз.

— Ага, тіки нам така штука ні до чого, — сказав Бескид. — Та штука для пузатих дядьків у напудрених перуках.

— Гадаю, — сказав Толоз, зиркнувши на Паді, — що коли поставити його біля... ем-м... Паді, то воно зазвучить саме так, як нам треба. Тому підемо по нього.

— Я чув, вони по чотири сотні коштують, — сказав Бескид. — У мене стіки зубів нема.

— Я й не казав, що ми його купимо, — сказав Толоз. — Просто... позичимо ненадовго.

— Це означає «вкрадемо», — уточнив Бескид.

— Ні, не означає. Коли воно нам буде непотрібне, хай забирають назад.

— О, ну тоді все гаразд.

Паді не був барабанником чи тролем, тому добре бачив брак логіки у Толозових аргументах. І ще кілька тижнів тому він би на це вказав. Але тоді він був чемним юнаком із зелених долин і ходив у святилища до служби, не лаявся і грав на арфі під час друїдських жертвопринесень.

Тепер те піаніно було йому потрібне. Звук був майже таким, як треба.

Він клацав пальцями в такт думкам.

— Але в нас нікому на ньому грати, — сказав Бескид.

— Ви піаніно дістаньте, а я вам знайду піаніста, — сказав Толоз.

Усі троє не зводили очей з гітари.

Чарівники, мов загін вояків, наближалися до органа. Повітря навколо нього тремтіло, мов перегріте.

— Який незугарний шум! — кричав Викладач новітніх рун.

— Я б так не сказав, — верещав Декан, — на язик намотується!

Між органних труб спалахували сині іскри. Бібліотекар сидів високо за пультом, що тремтів разом з усією спорудою.

— Хто повітря качає? — кричав Верховний верховик. Ридикуль зазирнув за орган. Здавалося, держак міхів рухався сам собою.

— Не треба мені тут такого, — промимрив він, — це навіть гірше за студентів.

Тож він здійняв арбалет і вистрілив в основний міх.

Почулося надривне виття в ля-мажорі, а тоді орган вибухнув.

Хроніку наступних кількох секунд збирали під час обговорення у Залі незвичних станів, куди чарівники невдовзі пішли хильнути міцненького чи, як-от Скарбій, теплого молока.

Викладач новітніх рун присягався, що 64-футова труба «Гравіссіма» злетіла в небо, лишивши по собі вогняний стовп.

Завкаф неточних наук і Верховний верховик стверджували, що, коли вони знайшли Бібліотекаря, який саме лежав головою у фонтані на площі Сатор за стінами Академії, він ук-укав сам до себе й радісно шкірився.

Скарбій стверджував, що бачив десяток голих молодих жінок, які стрибали на його ліжку, та Скарбій і без того періодично дозволяв собі такі висловлювання, особливо коли довго не виходив надвір.

Декан нічого не казав. Його очі блищали.

Іскри потріскували в його волоссі.

Він міркував, чи йому дозволять пофарбувати свою спальню начорно.

...а ритм не вщухав...

Імпів часомір стояв посередині величезного письмового стола. Смерть Щурів ходив навколо нього й попискував собі під ніс.

Сюзен теж дивилася на часомір. Безсумнівно, весь пісок із верхньої чаші висипався у нижню. Але щось іще було у верхній чаші й поволі витікало крізь отвір униз. Воно було блідо-блакитним і нервово вирувало, мов перезбуджений дим.

— Бачив таке колись?

— ПИСК.

— От і я ні.

Сюзен підвелася. Тепер, коли вона вже трохи звикла до тутешнього ладу, тіні попід тим, що мало бути стінами, почали нагадувати речі — не механізми, але й не меблі. У подвір’ї пансіону був механічний планетарій. Ці невизначені штуки нагадували його, от тільки вона не знала, які це зірки й невідомі орбіти. Вони здавалися відбитками чогось надто чужорідного навіть для цього чужого світові виміру.

Вона хотіла врятувати його, і це було би правильно. Вона знала напевне. Щойно побачила те його ім’я... таке важливе.

Вона успадкувала трохи Смертиних спогадів. Бачитися з тим хлопцем вона не могла, але, може, він із ним уже бачився. Щось підказувало їй, що ті ім’я й обличчя так глибоко закарбовані в її свідомості, що всі інші думки так чи інак оберталися навколо них.

Щось інше встигло його врятувати.

Вона знов піднесла клепсидру до вуха. І виявила, що притупує.

І зрозуміла, що далекі тіні попід стінами рухаються.

Вона побігла підлогою — справжньою підлогою — до краю килима.

Тіні були на вигляд, як математика, якби вона була матеріальною. Це були якісь довгі криві... чогось. Стрілки, мов стрілки годинників, але довші за дерева, поволі рухалися крізь простір.

Смерть Щурів виліз їй на плече.

— Я так розумію, ти теж не знаєш, що відбувається?

— ПИСК.

Сюзен кивнула. Мабуть, щури помирають, коли їм час. Вони не намагаються обдурити свою загибель чи постати з мертвих. Не було в щурів ходячих мерців. Щури знали, коли час здатися.

Вона знов подивилася на клепсидру. Хлопець — вона його так звала, бо так уже заведено в дівчат звати осіб чоловічої статі, на пару років за них старших, — зіграв акорд на гітарі чи що там у нього було, й хід історії змінився. Чи схибив. Чи щось таке.

Щось іще, крім неї, не хотіло дати йому вмерти.

Була друга ночі, й надворі дощило.

Констебль Щебінь, міський вартовий, охороняв Оперний театр. Такий підхід до виконання своїх обов’язків він перейняв у сержанта Колона. Коли ви самі дощовитої ночі, охороняти варто щось велике, зі зручними в таку погоду широкими карнизами. Колон таким підходом послуговувався не один рік, і саме завдяки цьому жодної видатної споруди Анк-Морпорка не було вкрадено[11].