Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 25)

Бібліотекар зчепив пальці й хруснув кісточками — коли у вас стільки кісточок, скільки в орангутана, жест справляє неабияке враження.

Він здійняв руки над клавішами. На мить замислився.

Тоді знов опустив руки й увімкнув регістри з позначками «глас людський», «глас небесний» і «глас пекельний».

Орган стогнав дедалі тривожніше. Бібліотекар знов здійняв руки.

Знов завмер.

Знов опустив руки й увімкнув усі інші регістри, включно з тими, які були позначені «?», а також ті, на чиїх перемикачах були вицвілі попереджувальні написи кількома мовами про те, що ті регістри в жодному разі не можна вмикати.

Здійняв руки.

Здійняв також і ноги над найлиховіснішими на вигляд педалями.

Заплющив очі.

На якусь мить завмер у зосередженій мовчанці, мов пілот-випробувальник, який от-от мусив здійснити неможливе за штурвалом зорельота під назвою «Мелодія».

Дозволив хвилям спогадів про музику накрити його з головою, покотитися по руках і вдарити в пальці.

Його руки впали на клавіші.

— Як це в нас вийшлло? Як це в нас вийшлло? — збудження босоніж гасало Імповою спиною туди й назад.

Вони сиділи у захаращеній коморі за шинквасом. Толоз зняв шолом і витер його зсередини.

— Ти повіриш, якщо я просто скажу, що це був розмір чотири чверті, мелодія на сильну долю, а баси на слабку?

— Шо ти сказав? Шо це за слова? — перепитав Вапняк.

— Ти музикант чи ні? Як ти гадаєш, що ти робиш? — спитав Толоз у відповідь.

— Та луплю молотками, оце і все, — сказав Вапняк, ударник від природи.

— Алле там у тебе такий пасаж був, — сказав Імп, — ну, там, посередині... такий, там-да та-та-ДА... Звідки ти його взяв?

— Та просто там так треба було, от і все, — відповів Вапняк.

Імп глянув на гітару. Та лежала на столі. Але далі тихенько грала сама собою, ніби кіт, який тихо мурчить уві сні.

— Це ненормалльний інструмент, — показав він на гітару пальцем. — Я просто стояв, а воно загралло саме собою!

— Мабуть, колись чарівнику належала, як я й казав, — озвався Толоз.

— Нє. Не чув, шоби чарівники мали до музики талант. Музика магії не пара.

Усі троє дивилися на гітару.

Імп ніколи не чув про інструменти, які грали б самі собою, окрім хіба міфічної арфи Овена Мані, яка співала, коли чула небезпеку. Але це було ще тоді, коли на світі жили дракони. Самограйні арфи добре пасували світу з драконами. Але місту з гільдіями й іншими винаходами цивілізації — аж ніяк.

Двері розчахнулися.

— Хлопці, це було... неймовірно, — сповістив Гібіскус Дюнельм. — Ніколи ще такого не чув! Можете завтра зіграти? Ось вам п’ять доларів.

Толог порахував монети.

— Ми чотири рази на біс виходили, — похмуро нагадав він.

— Тоді я би на вашому місці гільдії скаржився, — відказав Гібіскус. Троє друзів дивилися на гроші. Коли востаннє їв добу тому, така сума здається скарбом. Але це було менше, ніж вимагала гільдія. З іншого боку, як же довго тяглася ця голодна доба.

— Якщо прийдете завтра, заплачу вам... шість доларів, що скажете?

— Очманіти, — сказав Толоз.

Маструм Ридикуль підскочив у ліжку, бо підлога під ним враз задвигтіла.

Зрештою це сталося! Вони таки вирішили його дістати. Традиція просування вгору кар’єрною драбиною в Академії шляхом скидання померлих — а іноді й убивства живих шляхом скидання із найвищих щаблів тієї драбини — нещодавно урвалася. Була в цьому й заслуга самого Ридикуля — міцний чолов’яга, він тримав форму, як виявило троє нічних пошукачів архіректорської посади, а ще мав гострий слух. Пошукачі опинилися в незручному положенні — когось він вивісив з вікна за литки, когось оглушив лопатою, а комусь зламав руку в двох місцях. Крім того, всі знали, що Ридикуль тримає біля ліжка два заряджені арбалети. Характер у нього був добрий, тому обидва вуха він нападникові навряд прострілював би.

Така обачність вимагала від колег-чарівників підходити до справи терплячіше. Усі колись помирають. Можна просто зачекати. Ридикуль схопився за арбалет і зрозумів, що перше враження було оманливим.

Здається, про убивчу магію цього разу не йшлося. Це просто звук струшував стіни й підлогу кімнати.

Ридикуль взув капці й вийшов у коридор, де побачив інших викладачів, які цікавилися один в одного, яка холера здійняла такий шум. Тиньк сипався їм на голови, мов густий туман.

— Хто це влаштував таке неподобство? — заволав Ридикуль. Відповіддю йому був німий хор нечутних відповідей і знизування плечима.

— Ну, гаразд, сам дізнаюся, — проревів архіректор і рушив сходами вниз. Інші пішли за ним.

Ішов він майже не згинаючи колін і ліктів — цілком собі як і будь-хто в праведному гніві.

Дорогою з «Барабана» троє друзів мовчали. Жодного слова ніхто з них не промовив аж до «Бурових обідів». У черзі вони теж стояли мовчки, а коли черга дійшла, промовляли тільки «Так... так... одну „чотири гризуни“, без перцю, одну „хапонійську гостру“ з подвійною салямі й одну „чотири пласти“ без ураніту».

Вони чекали. Гітара тихо награвала мотив на чотири ноти. Вони намагалися не зважати. Вони намагалися зважати на інше.

— Гадаю, шо треба ім’я міняти, — за якийсь час озвався Вапняк. — Ну тобто: Вапняк? Для музичної кар’єри не дуже.

— І як би ти назвався? — поцікавився Толоз.

— Та може... не ржіть тільки... може... щось типу як Бескид?

— Бескид?

— Гарне трольське ім’я. Скелясте таке. Уявив — і вже закачує. Цілком добре ім’я, — виправдовувався Бескид, уроджений Вапняк.

— Ну, так... але... не знаю... Бескид? Щось не пригадаю, щоби хтось на такому імені довго протримався в музичній справі.

— Та вже краще, ніж Толоз.

— Я лишуся Толозом, — сказав Толоз. — А Імп лишиться Імпом, так?

Імп дивився на гітару. «Щось воно не те, — думав він. — Я до неї й не торкався майже. Вона ніби... І я так втомився...»

— Не певен, — озвався він дратівливо. — Не певен, що Імп — вдалле ім’я для... такої музики... — фраза урвалася. Імп позіхнув.

— Імпе? — звернувся до нього Толоз трохи згодом.

— М?

А ще він відчував, що хтось за ним спостерігає. Звісно, це йому щось просто верзеться. Кому скажені: «Коли я був на сцені, за мною спостерігалли», — засміють. Казатимуть: «Невже? Це щось надприродне, коли так»...

— Імпе, — знову спитав Толоз, — чого ти пальцями клацаєш?

Імп опустив погляд:

— А я кллацав?

— Так.

— Просто думав. Моє ім’я теж... якось цій музиці не пасує.

— А можеш не мертвою мовою перекласти, що воно значить?

— Ну, уся наша родина зветься Целлінами, — сказав Імп, не зваживши на шпильку про його давню мову. — Воно означає «з падубів». Падуби голлі — це єдине, що в Ллямедах добре росте, все інше зогниває.

— Я все казати не хотів, — озвався Бескид, — але «Імп» — це якось по-ельфонутому трохи звучить.

— Воно значить «голлий», — пояснив Імп. — Ну, знаєте, типу як без пушку.