Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 23)

— Та не переймайся, — дав заднього крук. — Тут усім вистачить.

— Це огидно!

— Це ж не я їх убив, — сказав крук.

Сюзен здалася.

— Жінка була схожа на Залізну Лілію, — сказала вона, коли вони поверталися до коня, який терпляче на них чекав. — На нашу викладачку фізкультури. І говорила так само, — вона уявила, як валькірії, виспівуючи трелі, верхи несуться небом. «Хапайте тих воїнів, ви, маргаритки в’ялі»...

— Конвергентна еволюція, — пояснив крук. — Таке часто буває. Я колись читав, що у звичайного восьминога око майже таке саме, як людське, от... ой!

— Хотів сказати щось типу «от тільки смакує інакше», правда ж?

— Дабіть і де дубаб, — нерозбірливо промовив крук.

— Точно?

— Бідбузди бій бзьоб бубь баска.

Сюзен розтисла пальці.

— Це якийсь жах, — сказала вона. — І це така в нього була робота? І жодного вибору?

— ПИСК.

— А якщо вони не заслужили на смерть?

— ПИСК.

Цим Смерть Щурів мав на меті зауважити — і вкрай доцільно, — що в такому випадку вони можуть поскаржитися всесвітові й повідомити, що не заслуговують на смерть. І тоді вже нехай всесвіт вирішує, чи відповісти на це: «О, справді? Ну, гаразд, тоді живіть собі далі». Це було винятково лаконічне висловлювання.

— То... мій дід працював Смертю, і робота полягала в тому, щоби не заважати природі? Навіть коли він міг би зробити щось хороше? Це так нерозумно.

Смерть Щурів похитав черепом.

— От скажімо, той Вольф був на хорошому боці? — спитала Сюзен.

— Важко сказати, — відповів крук. — Вольф був із Васунґів. А ті інші — Берґунди. Почалося це все, мабуть, коли кількасот років тому хтось із Берґундів викрав жінку з клану Васунґів. Чи навпаки. Коротше, ті другі вдерлися у їхнє селище. Влаштували різню. А тоді ті перші пішли до тих других навзаєм, і теж учинили різню. І от із того часу лишився, так би мовити, неприємний осад.

— Що ж, ясно. Хто в нас наступний?

— ПИСК, — Смерть Щурів застрибнув на сідло, нахилився й насилу витягнув із торби при сідлі наступну клепсидру. Сюзен прочитала напис:

«Імп І Целін».

Вона відчула, ніби падає на спину, і промовила:

— Я знаю це ім’я. Воно важливе. Він... важливий...

Місяць кулястою брилою висів у небі над Хапонійською пустелею. Та для такої невеликої пустелі це була занадто ефектна повня.

Вона належала до пустельного поясу навколо Великого Нефу й Безводному океану, і кожна наступна пустеля поясу була сухішою й гарячішою. Мабуть, ніхто би й не згадував про неї, коли б не такі люди, як пан Шпень із Гільдії музикантів, не прийшли й не поскладали мап, на яких тонким пунктиром проклали через пустелю кордон між Хапонією і Гершебою.

Доти нечисленний кочовий народ д’реґів вільно мігрував пустелею. Але її розділили, і вони ставали то хапонійськими д’реґами, то гершебськими — і, звісно, отримували всі громадянські права обох держав, і особливо добре виконувалося їхнє право на сплату якнайбільших податків, а також право на примусовий призов до війська й участь у війнах із народами, про яких вони ніколи й не чули. І от пунктир поперек пустелі став причиною того, що хапонійці й д’реґи воювали з гершебами, гершеби й д’реґи воювали з хапонійцями, д’реґи воювали з усіма одразу і включно з самими собою, й при цьому пречудово розважалися, бо в їхній мові «чужинець» і «мішень» — це одне й те саме слово.

Форт цей був спадком пунктирної лінії.

У той час доби він був темним прямокутником на гарячому срібному піску. Зовні було чути, як хтось — коли висловлюватися точно — мучить акордеон: бідолаха награвав мелодію, за кілька тактів доходив до складного пасажу, збивався й починав наново.

Хтось постукав у браму.

Минув якийсь час, перш ніж на тому боці щось заскреготіло, й у брамі відчинилося віконечко.

— Так, офенді?

— ЦЕ ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

Судячи з виразу обличчя, чоловічок на тому боці брами розгубився.

— Ой, оце так питання. Заждіть хвильку, — віконце зачинилося. За брамою хтось перешіптувався. Віконце відчинилося.

— Так, судячи з усього, ми... оце... як ви сказали? Точно, саме так... Хапонійський іноземний легіон. Так. А чого ви хотіли?

— ХОЧУ ПРИЄДНАТИСЯ.

— Приєднатися? Куди?

— ДО ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ.

— А де це? — знов чувся шепіт. — О. Так. Даруйте. Так. Це ми.

Брама розчахнулася. Прибулець зайшов. Легіонер з капральськими шевронами на рукаві наблизився до нього.

— Ви маєте рапортувати... — очі його трохи заблищали, — ...самі знаєте... велике цабе, три шеврони... крутилося на язику те слово от щойно...

— СЕРЖАНТ?

— Саме так, — відповів капрал полегшено. — Як вас звати, солдате?

— Е-Е...

— Можете й не казати, насправді. Для того наш... наш...

— ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

— ...от він у нас саме для таких. Люди приходять, щоби... щоби... оте з розумом, знаєте, коли не можете... все, що сталося...

— ЗАБУТИ?

— Саме так. Я... — обличчя капрала знов втратило вираз. — Заждіть хвильку, гаразд?

Він глянув на свій рукав.

— Капрал... — промовив він. Тоді замислився й стривожився. Тоді його ніби осяяло, і він відтягнув комір однострою й ледве не скрутив шию, намагаючись розгледіти ярличок, що тепер був у його полі зору.

— Капрал... Середній? Звучить, га?

— ЩОСЬ НЕ ДУЖЕ.

— Капрал... Тільки Ручне Прання?

— МАБУТЬ, НІ.

— Капрал... Бавовна?

— МОЖЕ БУТИ.

— Гаразд. Ну, вітаю в лавах... е-е...

— ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ...

— Саме так. Платня три долари на тиждень, весь пісок, що з’їсте, ваш. Сподіваюся, пісок вам до смаку.

— БАЧУ, ПРО ПІСОК ВИ ПАМ’ЯТАЄТЕ.

— Повірте, про пісок вам тут забути не дадуть, — гірко сказав капрал.

— Я НІЧОГО НЕ ЗАБУВАЮ.