Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 18)

— Слухай, я спробую пояснити м’яко, — сказав він.

Сюзен чемно на нього дивилася.

— Твій дід — Смерть. Ти знала? Скелет у чорній мантії. Ти приїхала на його коні, а це його дім. От тільки він... пішов. Все обміркувати чи щось таке. І я так розумію, що тебе затягує. Це у тебе в кістках. Ти вже доросла. Є діра, і та діра вважає, що ти пасуєш за формою. Мені це подобається навіть менше, ніж тобі.

— Смерть, — безвиразно промовила Сюзен. — Ну, не скажу, що не підозрювала. Як Піщаний чоловік, Батько Вепр і Зубна Фея?

— Так.

— ПИСК.

— І ви чекаєте, що я повірю? — спитала Сюзен, просякаючи кожне слово якнайядучішою жовчю.

Альберт так на неї подивився, наче він ту жовч на сніданок п’є.

— Мені глибоко начхати, у що ви там вірите, мадам, — сказав він.

— Тобто ви буквально про високого скелета з косою й усім іншим?

— Так.

— Слухайте, Альберте, — заговорила Сюзен так, як говорять до сільських дурників, — навіть якби й існував хтось такий, як «Смерть», хоча, відверто кажучи, вигадувати антропоморфне уособлення для природного процесу просто смішно, то ніхто нічого від нього не успадкував би. Я знаю про спадковість. Це про те, в кого буде руде волосся й таке інше. А ви кажете про якісь вигадки. Ви говорите про... міфи й легенди. От.

Смерть Щурів ніби притягувався до сирної дошки — косою він намагався непомітно стягти собі шмат. Альберт відхилився на стільці.

— Пам’ятаю, як тебе сюди привозили, — сказав він. — Він, бач, про це просив весь час. Йому було цікаво. Любить дітей. Часто їх бачить, але... познайомитися ближче не встигає, коли розумієш, про що я. Твої мама й татко не хотіли цього, але здалися й заїхали раз із тобою на чай, щоби він відчепився. Вони не хотіли цього, бо боялися, що ти перелякаєшся й кричатимеш аж стіни тріснуть. Але ти... ти не злякалася. Ти сміялася. І татка твого це налякало до... дуже. Вони ще кілька разів привозили тебе, коли він просив, але потім злякалися того, що може статися, і твій тато зарікся сюди їздити, і все. Він, твій татко, мабуть, був єдиним, хто міг сперечатися з Господарем. Тобі тоді рочки чотири було.

Сюзен задумано піднесла руку до обличчя й торкнулася білих ліній на щоці.

— Господар казав, вони тебе виховували за, — тут Альберт презирливо вишкірився, — «новою методикою». Логіка. А все старе — дурниця. Не знаю... Гадаю, вони хотіли тримати тебе подалі від... таких понять, як це...

— Мене покатали на коні, — сказала Сюзен, не слухаючи його. — Мене купали у великій ванні.

— Все в мильних бульках було, — Альбертове обличчя скривилося в чомусь, що віддалено нагадувало усмішку. — Аж тут було чути, як Господар сміявся. А ще він гойдалку тобі зладнав. Ну чи спробував. Без магії й такого всього. Своїми руками.

Сюзен мовчки сиділа, доки спогади в її голові вилізали з-під ковдри й позіхали, а тоді сказала:

— Пригадую ту ванну кімнату. Усе пригадую.

— А, та ти й не забувала. Просто іншим мотлохом завалило.

— Із сантехнікою в нього було не дуже. А що значить «А Ю П Р К В Б Б Ш»?

— Асоціація юнаків — послідовників реформованого культу Великого Бога Бель-Шамгарота, — розшифрував Альберт. — Я там зупиняюся, коли вниз ходжу по щось. По мило й таке інше.

— Але ви... не юнак, — бовкнула Сюзен, бо несила було стриматись.

— Ніхто не заперечує, — відрізав Альберт. І Сюзен спало на думку, що справді так може бути. Були в Альберті якісь жилавість і міць, ніби все його тіло було стиснутим кулаком.

— Він може створити майже будь-що, — сказала вона чи-то Альбертові, чи-то самій собі, — та якісь речі просто незрозумілі для нього, і сантехніка — одна з них.

— Так, нам довелося найняти анк-морпоркського сантехніка, і той — ха-ха — сказав, що все зробить на наступний четвер, а Господареві такого казати не можна. Ще ніколи не бачив, щоби хтось так швиденько метушився. А тоді Господар просто зробив так, що він все забув. Він будь-кого може змусити забути, окрім... — Альберт спинився й насупився.

— Здається, доведеться мені змиритися, — сказав він зрештою. — Здається, в тебе є на все це право. Ти, мабуть, стомилася. Тут багато кімнат.

— Ні, мені треба повертатись! Мені кінець, якщо зранку не буду в пансіоні.

— Тут немає Часу, окрім того часу, який люди приносять зі собою. Просто все стається в певній послідовності. Хропунець тебе віднесе в ту мить, коли ти поїхала, якщо схочеш. Але тобі треба тут побути.

— Ви казали, є якась діра, і мене затягує. Не розумію, що це значить.

— Відчуєш краще, коли поспиш, — сказав Альберт.

Справжніх дня й ночі тут не було. Спершу Альбертові це заважало. Тільки світлий пейзаж за вікнами, а вгорі — чорне небо з зірками. Смерть так і не дав ради з днем і ніччю. Коли в будинку мешкали люди, доба тривала 26 годин. Якщо людей лишити напризволяще, проміжки сну й неспання в них укупі тривають довше за 24 години, а з заходом сонця вони перелаштовуються, мов незліченні маленькі годиннички. Людям доводиться миритися з часом, але дні й ночі — справа особиста.

Альберт ішов спати, коли згадував про сон.

Тепер він сидів при свічці, тупо дивився перед собою й бурмотів:

— Вона пам’ятає ванну. І знає про речі, яких раніше бачити не могла. І розповісти їй було нікому. У неї його пам’ять. Вона успадкувала.

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів, який полюбляв посидіти ночами біля вогню.

— Коли він пішов минулого разу, люди припинили вмирати. Але цього разу вони не припинили. І кінь до неї прийшов. Вона заповнює порожнину.

Альберт дивився в темряву. Напади тривоги в нього зазвичай минали за невпинним жуванням і причмокуванням, ніби він намагався видобути з-поміж зубів залишки якогось смаколика з підвечірка. І от зараз він видавав такий звук, як забитий сифон у перукарській мийні.

Альберт не пам’ятав, чи був колись молодим. Мабуть, це було тисячі років тому. Йому було сімдесят дев’ять, але вдома у Смерті Час був невичерпним.

У нього лишилися тьмяні уявлення про дитинство як про непросту пору, особливо під кінець. Щось таке про прищі й свавілля різноманітних частин тіла, які ніби починають жити своїм життям. За таких обставин втілення принципу смертності на практиці ставало додатковим навантаженням.

Та суть, страшна й незаперечна суть у тому, що хтось таки мусив це робити.

Бо, як уже відомо, Смерть діяв на загальних, а не часткових умовах, точно як монархія.

Коли ви живете при монаршій владі, то підпорядковуєтеся монарху. Весь час. Уві сні й на яву. Хай там що ви — чи хтось — робить.

Такі вже загальні умови становища, в якому ви опинились. Однак королеві не треба приходити до вашого дому, окупувати стілець, прибирати до рук пульт від телевізора й повідомляти вам, що декому час розслабитися й випити чаю. Все це працює саме собою, як-от сила тяжіння.

От тільки, на відміну від сили тяжіння, у цій системі хтось мусить бути нагорі. Робити там щось аж таке їм зазвичай не треба. Досить просто там перебувати. Просто бути.

— Вона? — спитав Альберт.

— ПИСК.

— Вона довго не протримається. Кажу тобі, не можна бути безсмертною і смертною одночасно, її навпіл розірве. Якось навіть майже прикро за неї.

— ПИСК, — погодився Смерть Щурів.

— І це ще не найгірше. Зажди-но, коли до неї уповні повернеться пам’ять...

— ПИСК.

— Слухай сюди, тобі б краще узятися за його пошук негайно.

Сюзен прокинулася й не розуміла, котра година.

На тумбочці біля ліжка був годинник, бо Смерть знав про годинники на приліжкових тумбочках. Годинник прикрашали орнаменти з кісток і черепів, там була й емблема у вигляді омеги, от тільки він не працював. Тут не було жодного справного годинника, окрім хіба особливого годинника в коридорі. Усі інші здепресували й спинилися чи одразу вийшли з ладу.

Було враження, ніби з цієї кімнати тільки вчора хтось поїхав. На туалетному столику щітки й гребінці для волосся, якісь помади й туші. На дверях навіть висів домашній халат. Із кроликом на кишеньці. Все це створювало б винятково затишну атмосферу, коли б кролик той не був скелетиком.

Сюзен позаглядала в усі шафи. Мабуть, колись це була кімната її матері. Багато рожевого. Сюзен не мала нічого проти рожевого в поміркованих обсягах, та це були не вони. Вона вдяглася в пансіонну сукню.

«Найголовніше — зберігати спокій, — казала вона собі. — В усього на світі є логічне пояснення, навіть якщо іноді доводиться його вигадувати».

— ПИффф.

Смерть Щурів приземлився на туалетному столику, зачепився кігтями, щоби не зісковзнути, а тоді прибрав косу з зубів. Сюзен обережно промовила:

— Гадаю, я була б дуже вдячна, коли б можна було повернутися додому.

Щурик кивнув і зістрибнув зі столика. Він приземлився на край рожевого килима й дременув темною підлогою геть.

Коли Сюзен ступила з килима, щур зупинився й схвально озирнувся. Вона знов відчула, ніби успішно склала якийсь іспит.

Щур повів її у коридор, а звідти — у задимлену печеру кухні, де над плитою нависав Альберт.

— Доброго ранку, — привітався він радше за звичкою, а не на позначення частини дня. — Будеш грінки до сосисок? Ще буде кашка.