Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 19)
Сюзен глянула на мішанину, що шкварчала на сковорідці.
Бачити таке на порожній шлунок було нестерпно. З іншого боку, від вигляду Альбертової смаженини шлунок міг спорожнитися сам. У його руках навіть яйця шкодували, що їх знесли.
— Може, у вас є якісь мюслі? — спитала Сюзен.
— Це ковбаса якась? — підозріливо уточнив Альберт.
— Це пластівці з горіхами.
— А з жиром?
— Навряд.
— То як його тоді смажити?
— Їх не смажать.
— І таке ти звеш сніданком?
— На сніданок необов’язково їсти смажене. Ви казали про кашу, а кашу не смажать...
— Хто таке сказав?
— Тоді, може, варене яйце?
— Нє-е, куди варити, так усю заразу не вб’єш.
— ЗВАРИ МЕНІ ЯЙЦЕ, АЛЬБЕРТЕ.
Коли луна відлунала й затихла, Сюзен стало цікаво, звідки прозвучав цей голос.
Альбертів черпак подзенькував, коливаючись на підлозі.
— Будь ласка? — сказала Сюзен.
— Ти це отим голосом сказала.
— Грець із ними, з яйцями, — сказала Сюзен. Від того голосу в неї занила щелепа. Вона переймалася через нього навіть більше за Альберта. Зрештою, він звучав з її рота. — Я хочу додому!
— Ти вдома.
— Тут? Це не мій дім!
— Та ну! Що вигравійовано на великому годиннику?
— «Запізно», — миттєво відповіла Сюзен.
— Де вулики?
— У садку.
— Скільки в нас тарілок?
— Сім... — Сюзен міцно стисла губи.
— Бачиш? Для якоїсь частини тебе — це дім, — сказав Альберт.
— Слухайте, Альберте, — почала Сюзен, сподіваючись цього разу достукатися до здорового глузду, — може, є хтось, хто міг би... бути за старшого... бо я геть звичайна... в сенсі, я...
— Справді? А чому тоді кінь тебе знає?
— Так, але я звичайна дівчина...
— Звичайні дівчатка не дістають на третій день народження ляльковий набір «Мій маленький Хропунець»! — гаркнув Альберт. — Батько забрав його в тебе. Господар страшенно засмутився. Він дуже старався.
— Але я звичайна дитина!
— Слухай, звичайним дітям дарують ксилофон. У них немає діда, якого можна просто попросити зняти сорочку!
— Але це не я. Воно само! Я не винна! Це несправедливо!
— Справді? Ох, що ж ти про це раніше не сказала, — кисло кпив Альберт. — Це ж так усіх обходить! Я би на твоєму місці зараз вийшов надвір і розповів усесвітові, що це несправедливо. Певен, він відповість «ой, справді, даруй, як незручно», і все буде, як було.
— Це сарказм! Не говоріть так зі мною! Ви лише слуга!
— Саме так. Але й ти теж. Тому я би на твоєму місці брався до роботи. Щур поможе. Він переважно щурами заправляє, але принцип той самий.
Сюзен сиділа з роззявленим ротом.
— Я йду надвір, — зрештою огризнулася вона.
— Я тебе й не тримаю.
Сюзен розлючено протупотіла до чорного виходу з кухні широчезною рівниною зовнішнього приміщення, пробігла повз точило на причілку й опинилася у саду.
— Ха, — промовила вона.
Якби хтось сказав Сюзен, що в Смерті є дім, то вона назвала б цього когось божевільним, ба гірше, дурним. Але якби їй треба було уявити дім Смерті, то вона зобразила б його — звісно, чорним олівцем, — як готичний маєток із вежами й мурами з вузькими бійницями. Він височів би і йому були б притаманні усякі такі штуки, які описують зазвичай прислівниками типу «похмуро» й «фатально». Там були б тисячі вікон. У небі над ним кружляли б кажани. Одним словом, він би вражав.
Це була б не хижка. І там не було би саду, розбитого з таким несмаком. І перед головним входом не було б килимка з написом «Ласкаво просимо».
Змалечку Сюзен оточувала себе непроникними мурами здорового глузду, і тепер вони опливали, мов сіль на вогкому вітрі, і через це вона гнівалась.
Звісно, був у неї дід Лежек, який жив на фермі й
Він був милим дідуганом, наскільки вона пам’ятала, — може, трохи боязким, як вона розуміла тепер, особливо, коли її батько навідувався в гості.
А мати розповідала, що її батько був...
Тепер, пригадуючи все це, вона уже не була така певна, що саме мати розповідала їй. Її батьки уміли не бовкнути зайвого, навіть коли здавалися багатослівними. Вона просто змирилася з думкою, що з цього боку діда у неї немає.
І от зараз їй розповідали, що він у неї
Ніби він якийсь капітан далекого плавання.
Бог... Коли б бог, то це було би щось. Оділія Жолоба у п’ятому класі весь час хвалилася, що її прапрабабцю спокусив Сліпий Іо в подобі вази з маргаритками, і тому вона була на якусь дещицю богинею. Казала, її мати весь час цим користувалася, щоби вибити столик у ресторані. Мабуть, згадка про близьку спорідненість зі Смертю такого враження не справлятиме. Мабуть, тоді й столика біля кухні не допроситися.
Якщо це якийсь сон, то шансів прокинутися було, здається, небагато. Крім того, вона в таке й не вірила. Уві сні все не так.
Стежка вела від стайні повз город і збігала вниз у сад із чорними деревами. Поміж чорного листя поблискували чорні яблука. Трохи збоку видніли білі вулики.
Вона розуміла, що вже бачила все це.
У саду була яблуня, яка дуже помітно відрізнялася від інших.
Сюзен стояла й дивилася на неї, і спогади надходили, мов повінь.
Вона пригадала, що в тому віці уже розуміла, наскільки пришелепкуватим, з погляду логіки, був цей задум, а він стояв і чекав, як вона поведеться...
Стара певність відступила й звільнила місце для нової.
Тепер Сюзен розуміла, чия вона онука.
У «Латаному барабані» зазвичай вдавалися до розваг, так би мовити, цілком традиційних для таких закладів — доміно, дротиків і в-спину-штрик-гроші-здирк. Новий власник вирішив підвищити статус закладу. Це
Власник встановив вікторинний автомат — трьохтонне громаддя з водою за нещодавно віднайденим проектом Леонарда-з-Квірма. Це була така собі ідея. Капітан анк-морпоркської варти Морква, за усміхненим обличчям якого ховався гострий, мов голка, розум, тихцем додав до репертуару автомата нові питання, як-от «Чито перебували Ви у близкості Вортинова діамантосховищя у ночі на 15-те?» чи «Хто здіснив пограбування Обійми-ведмедевої ґуральні того тиждня?», і встиг заарештувати трьох підозрюваних, перш ніж публіка зметикувала що до чого.
Власник обіцяв новий гральний автомат з дня на день. Бібліотекар, який частенько навідувався у «Барабан», не міг дочекатися й збирав дрібні гроші.