Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 20)
Поряд із шинквасом була невеличка сцена. Якось власник найняв стриптизерку для обіднього виступу, але це спрацювало лише раз. Побачивши в першому ряду орангутана, який невинно й широко всміхався й тримав напоготові великий мішок дріб’язку й великий банан, дівчина перелякалася й утекла. «Барабан» потрапив у чорний список чергової гільдії.
Нового власника звали Гібіскус Дюнельм. Він був ні в чому не винний. Він просто дуже хотів перетворити «Барабан» на місце для розваг. Ладен
На Толоза він дивився зневажливо.
— Вас тільки троє?
— Так.
— Коли я обіцяв п’ять доларів, ти казав, що буде великий колектив.
— Вапняче, привітайся.
— Величенький, тут ти правий, — дав заднього Дюнельм. — Може, зіграйте щось, щоби всі знали? Чисто атмосферу розрядити.
— Атмосферу, — повторив Імп, роззираючись довкола. Це слово він знав. Та в цьому місці воно чомусь втрачало сенс і знічувалося. Ще тільки вечоріло, і в закладі було хіба троє-четверо відвідувачів. На сцену вони не дивились.
Стіна за сценою вочевидь бачила всіляке. Імп роздивлявся її, доки Вапняк розставляв свої камені.
— О, тільки й усього, що кілька фруктів і яєць, — заспокоював його Толоз. — Мабуть, публіка шаленіла. Немає чого перейматися.
— Я через це й не переймаюся, — сказав Імп.
— Та й було б чого.
— Я переймаюся через слліди сокир і стрілл. Толлозе, ми ж навіть не репетирувалли! Тілльки спробувалли!
— Але ж на гітарі ти грати вмієш, так?
— Так, мабуть, що вмію...
Він пробував на ній грати. Гралося легко. Направду, грати на ній погано було неможливо. Здавалося, їй було все одно, як він торкається до струн — ті самі вигравали мотив, варто було його наспівати подумки. Це був саме той інструмент, про який мріють усі початківці, — гри на ньому не треба вчитися. Імп пригадав, як уперше сів за арфу й торкнувся струн, як він чекав на витончені звуки, що їх видобували зі своїх інструментів знані майстри. Натомість арфа неприємно загула. І він мріяв саме про такий інструмент...
— Гратимемо те, що усі знають, — сказав гном. — «Чарівничу патерицю» й «Ой у саді та й ревінь». Люди полюбляють жартівливе.
Імп дивився в зал. Людей більшало. Та його увагу привернув великий орангутан, який саме підсував собі стілець у перший ряд і мав при собі торбу з фруктами.
— Толлозе, на нас мавпа дивиться.
— І? — уточнив Толоз, розгортаючи торбину.
— Це мавпа.
— А це Анк-Морпорк. Такі тут порядки, — пояснив гном, зняв шолом і щось із нього витягнув.
— Нащо тобі ця торба? — спитав Імп.
— Фрукти є фрукти. Бананчик до бананчика. Коли яйця жбурлятимуть, лови.
Імп перекинув ремінь гітари через плече. Він хотів попередити гнома, але що казати, «на ній підозріло легко грається»?
Він сподівався, що є бог — покровитель музикантів.
А він є. І навіть не один — у кожного музичного жанру є своє божество.
Майже в кожного. Та того вечора Імпом і його друзями опікувався Реґ, покровитель тих, хто грає по клубах, і пильнувати за ними він навряд чи зміг би, бо на ньому того вечора було ще три виступи.
— Готові? — спитав Вапняк і взявся за молотки.
Інші кивнули.
— Почнемо з «Чарівничої патериці», — сказав Толоз. — Завжди розряджає атмосферу.
— Добро, — сказав троль і вголос порахував пальці, — раз, два, раз, два, більше, всі.
Сім секунд — і в них жбурнули перше яблуко. Упіймав його Толоз, не збившись із ритму. А от перший банан зайшов по криволінійній траєкторії й зрадницьки поцілив йому у вухо.
— Граймо далі, — прошепотів він.
Імп послухався, пригинаючись під апельсиновим бомбардуванням.
Мавпа з першого ряду розв’язала торбу й витягла з неї величеньку диню.
— Груш не бачите? — спитав Толоз на вдиху. — Люблю груші.
— Я бачу мужика з метальною сокирою!
— На вигляд коштовна?
У стіні поряд із Вапняковою головою бриніла стріла.
Була третя ранку. Сержант Колон і капрал Ноббс саме доходили висновку, що коли би хто й хотів вдертися в Анк-Морпорк, то вже чекав би наступної ночі. А у вартовій вежі можна було погрітися біля багаття.
— Можна було б записку лишити, — сказав капрал Ноббс і подмухав на руки. — Знаєте? Типу як «приходьте завтра» чи щось таке.
Він глянув угору. Крізь відчинену браму йшов кінь. Білий кінь, а на ньому — похмурий, запнутий у чорне вершник.
Вартовим не спало на думку питати «Стій, хто їде?» Нічні вартові патрулювали вулиці в такий час, що їм іноді випадало бачити недоступне для простих смертних.
Сержант Колон підніс руку до шолома й чемно привітався:
— Добривечір, шановний пане.
— Е-Е... ДОБРИЙ ВЕЧІР.
Вартові проводжали вершника поглядами, доки той не зник за поворотом.
— Оце, значить, комусь каюк-гаплик, — сказав сержант.
— Але яка відданість справі, завважте, — відповів капрал. — Цілодобово працює. Завжди в нього є час для простих людей.
— Ага.
Вартові дивилися в оксамитову темряву. «Щось тут не так», — подумалося сержантові.
— А як його звати? — спитав капрал Ноббс.
Вони ще якийсь час мовчки вдивлялися в темряву. Тоді сержант Колон, який досі не розумів, що ж із тим вершником було не так, перепитав:
— Тобто — «як його звати»?
— Ну, звати його як?
— Це Смерть, — сказав сержант. — Смерть. Так і звати. Тобто... Ти про що? Типу як... Джон Смерть?
— Ну, а чого ні?
— Але він просто Смерть, правда ж?
— Ні, це його робота. А як його друзі звуть?
— Які ще друзі?
— Ну гаразд, як знаєте.
— Ходімо, рому гарячого хильнемо.
— Мені він на вигляд ніби як Леонард.