Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 17)
— О, це ти.
— ПИСК.
Чоловік озирнувся.
— Де? Де?
Сюзен ступила на килимок. Чоловік так різко підскочив, що перекинув стілець.
— А ти ще хто така?
— Ви не могли б не погрожувати мені тим загостреним шматком бекону?
— А ну відповідай, молода жінко!
— Я Сюзен, — але це прозвучало якось не так. — Герцогиня Стогелітська, — додала вона.
Зморшкувате обличчя старого зморщилося дужче, коли він намагався виснувати щось із почутого. Тоді чоловік відвернувся й здійняв руки.
— О, так! — заволав він, ніби звертаючись до всього приміщення одразу. — Щоби все остаточно накрилося мідним тазом, тільки цього бракувало!
Він потицяв пальцем у бік Смерті Щурів, і той відхилився.
— Ах ти хитрий гризуне! Чую, у нас тут щур завівся!
— ПИСК?
Тремтливий палець враз завмер. Старий розвернувся.
— Як це ти крізь стіну пройшла?
— Перепрошую? — перепитала Сюзен, відступаючи. — Не знала, що тут стіна.
— А що це тоді, туман хапонський? — ревнув старий і ляснув долонею об повітря.
Гіпопотам спогадів завовтузився у мулі пам’яті.
— Альберт? Так?
Альберт схопився за голову:
— Гірше й гірше! Що ти їй вже нарозповідав?
— Він не казав мені нічого, крім «ПИСК», а я не знаю, що це значить. Але... слухайте, тут немає стіни, тільки...
Альберт висмикнув з буфета шухляду.
— Воззри, — сказав він різко. — Молоток — так? Цвях — так? Дивись.
І забив цвях у повітря десь за п’ять метрів над краєм кахлевого острівця. Цвях тримався.
— Стіна, — сказав Альберт.
Сюзен сторожко торкнулася цвяха. Він був трохи липким на дотик, ніби наелектризований.
— Ну, мені це на дотик не як стіна, — спромоглася промовити вона.
— ПИСК.
Альберт випустив молоток із руки, і той впав на стіл.
«Він кремезний чоловік, — подумала Сюзен. — Доволі високий, але ходить згорблений і підтюпцем, ніби якийсь посіпака божевільного вченого».
— Здаюся, — сказав він, знову грозячи Сюзен пальцем. — Я казав йому, що добра з цього не буде. А він поліз, а далі слово за слово, те кришеня притягнув... Ти куди ділась?
Сюзен підійшла до столу, поки Альберт бігав кухнею й намагався знайти її, розмахуючи руками й хапаючи повітря.
На столі були сирна дошка й табакерка. Вервечка сосисок. Жодного свіжого овоча. Панна Дупс пропагувала відмову від смаженини на користь свіжих овочів і звала це «здоровим способом життя». Багато бід вона списувала на нехтування «здоровим способом життя». Альберт, який далі кидався по кухні й хапав руками повітря, уособлював їх усі.
Сюзен сиділа на стільці й спостерігала за цим чудернацьким танцем.
Альберт зупинився й затулив долонею одне око. А тоді дуже повільно озирнувся. Незатулене око зосереджено зіщулилося.
Він придивлявся до стільця. Око сльозилося від напруги.
— А непогано, — тихо сказав він. — Гаразд. Ти тут. Щур із конем привели тебе. Дурні кляті. Гадають, що так і слід чинити.
— Із чим чинити? — спитала Сюзен. — І я не... оте, як ви мене назвали.
Альберт витріщився на неї.
— Господар так умів, — сказав він зрештою. — Така робота. Гадаю, ти давно вже виявила, що так умієш, ге? Бути непомітною, коли не хочеш, щоби помітили.
— ПИСК.
— Що? — спитав Альберт.
— ПИСК.
— Каже, я мушу пояснити, — Альберт звучав втомлено, — що «кришеня» означає малу дитину. Гадає, що ти неправильно розчула.
Сюзен опустила плечі.
Альберт підсунув собі стільця й сів.
— Скільки тобі?
— Шістнадцять.
— Божечки, — Альберт завів очі. — І давно тобі шістнадцять?
— Відколи стало не п’ятнадцять, ясно що. Ви геть дурний?
— Йой-йой, як час біжить. Ти знаєш, чому ти тут?
— Ні... але, — Сюзен вагалася, — але це якось пов’язано з... це щось типу як... Я бачу те, чого не бачать інші, і я зустріла декого, про кого в казках розповідають, і я знаю, що бувала тут раніше... і всі ці черепи й кістки на всьому...
Альберт підвівся й навис над нею, сухий і згорблений, ніби гриф:
— Може, хочеш какао?
Альбертове какао сильно відрізнялося від пансіонного, тамтешнє нагадувало радше коричневу гарячу воду. В Альбертовому какао плавав жир.
Якщо перехилити горнятко догори дном, то воно не одразу й випаде.
— Твої мама й татко, — почав Альберт, коли в Сюзен над верхньою губою утворилися какаові вуса, які геть не пасували її вікові, — вони хоч колись... пояснювали тобі щось?
— Панна Делькрос пояснювала на біології, — відповіла Сюзен, а тоді додала, — і все перекрутила.
— Я про твого діда.
— Я пригадую щось, але тільки після того, як побачу. Як-от ванну. Як-от вас.
— Твої мама й татко вважали, що краще тобі про все забути. Де там! Таке пробирає до кісток! Боялися, що пробере тебе — так і сталося! Ти успадкувала.
— О, про це я теж знаю. Це як із тими мишами й горохом.
Альберт глянув на неї, явно не розуміючи, про що вона.