Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 66)

— О, так. І я такий зайнятий! Аж із ніг падаю. У мене ціла купа замовлень, ти навіть не уявляєш. Коли хтось із богів перетворюється собі на величезного білого бика чи лебедя й вирішує гульнути десь із місяць, завжди звертається до мене: „О, Сушняку, старий, приглянь за всім, поки мене не буде, гаразд? Відповідай на молитви й таке інше“. У мене вільної хвилинки не залишається, але ж хіба відмовишся від роботи у наш час?

Очі Фіалки округлилися від захоплення.

— І зараз ти теж когось заступаєш? — запитала вона.

— Ну, так... взагалі-то, бога похмілля.

— Бога похмілля? Страшне!

Сушняк оглянув свою заплямовану й зім’яту тогу.

— Напевно, так і є... — пробурмотів він.

— Тобі не дуже добре вдається.

— Не варто про це нагадувати.

— Ти створений бути одним із важливіших богів, — із захопленням мовила Фіалка. — Так і бачу тебе замість Іо чи Долі!

Сушняк витріщився на неї, роззявивши рота від подиву.

— З першого погляду ясно, що це не для тебе — бути якимось жахливим дрібним божком, — продовжувала вона. — Ти би міг бути Оффлером, з такими-то литками!

— Дійсно? Я... а, звісно. Інколи я і його заступаю. Звичайно, доводиться чіпляти ікла...

І тут раптом біля його горла опинився меч.

— Що тут у нас? — поцікавився Сітка. — Любовне гніздечко?

— Залиш його в спокої! — закричала Фіалка. — Він бог! Ти сильно пошкодуєш!

Сушняк ковтнув слину, але дуже обережно. Меч був навдивовижу гострим.

— Бог, та? — перепитав Сітка. — Чого саме?

Сушняк знову спробував ковтнути.

— Ну, трохи того, трохи сього, — пробурмотів він.

— Ого, — сказав Сітка. — Ти мене вразив. Розумію, мені доведеться бути вкрай обережним, га? Не дуже хочеться, щоб ти закидав мене блискавками. Це б трохи зіпсувало мої плани...

Сушняк не наважився ворухнути головою. Але куточком ока вловив тіні, що хутко промайнули на стіні.

— Лишенько, невже блискавки закінчилися? — Сітка вищирився. — Ну, знаєш, я ніколи...

Щось заскрипіло.

Обличчя Сітки було всього за кілька дюймів від лиця Сушняка. О Боже миттю побачив, як воно змінилося.

Очі чоловіка закотилися. Губи пролепетали „...ма...“.

Сушняк наважився відступити назад. Меч Сітки не рухався. Він стояв і легко тремтів, як людина, яка хоче обернутися, щоб побачити, що за нею, але ніяк на це не наважиться.

Сам Сушняк у цьому скрипі чогось незвичного не почув.

Він зиркнув на предмет, що стояв на верхньому майданчику.

— Хто її сюди притягнув? — здивувалася Фіалка.

Це була звичайна шафа. З темного дуба, із дещо химерними візерунками, вирізьбленими столяром у прагненні приховати неприховуване — те, що це був просто вертикальний ящик. Це була шафа.

— Може, ти, ну, спробував викликати блискавку, але переплутав літери? — продовжила вона.

— Га? — озвався Сушняк, переводячи погляд з враженого чоловіка на шафу. Вона мала настільки звичайний вигляд, що це було... незвичайно.

— Ну, слово „блискавка“ починається на „б“, а шафа...

Губи Фіалки продовжували ворушитися, хоча назовні не долинало ні звуку. „Мене приваблює дівчина, якій доводиться зупинити всі мозкові процеси, щоб пригадати порядок літер алфавіту, — подумала якась частинка Сушнякового мозку. — З іншого боку, її вабить хлопець у тозі, яка має такий вигляд, ніби на ній влаштувала пікнік сімейка ласок. Тож, мабуть, варто перестати про це хвилюватися“.

Але більша частина його мозку думала: „Чому цей чоловік так белькоче? Заради бога, це ж звичайна шафа!“.

— Ні, ні, — пробурмотів Сітка. — Не хочу!

Меч дзвінко впав на підлогу.

Він відступив назад до сходів, але дуже повільно, наче його м’язи з усіх сил цьому противилися.

— Не хочеш чого? — здивувалася Фіалка.

Сітка обернувся. Сушняк ніколи нічого такого не бачив. Люди могли швидко обертатися, але Сітка крутнувся так, ніби на його голову лягла велетенська рука й розвернула його на сто вісімдесят градусів.

— Ні. Ні. Ні, — заскиглив він.

Похитуючись, Сітка сунув сходами.

— Ви повинні мені допомогти, — прошепотів він.

— У чому справа? — здивувався Сушняк. — Це ж просто шафа. Вона потрібна для того, щоб поскладати в неї весь свій старий одяг і не лишити місця для нового.

Двері шафи різко розчахнулися.

Сітці вдалося простягнути руки та схопити її дверцята, і якусь мить він непорушно стояв.

А тоді одним різким рухом його затягнуло в шафу, і двері зачинилися.

Маленький бронзовий ключик, клацнувши, повернувся в замку.

— Нам потрібно витягнути його, — сказав О Боже, біжучи сходами догори.

— Навіщо? — здивувалася Фіалка. — Вони не дуже приємні люди! Я вже це точно знаю. Коли він приносив мені їжу, то робив... непристойні пропозиції.

— Так, але... — Сушняк ніколи не бачив такого обличчя — лише в дзеркалі. Судячи з вигляду, Сітці було геть зле.

Він повернув ключ і відчинив двері.

— Ой леле...

— Я не хочу це бачити! Я не хочу це бачити! — залопотіла Фіалка, визираючи з-за його плеча.

Простягнувши руку, Сушняк узяв черевики, що спокійненько стояли посередині шафи. Він обережно поставив їх на місце й обійшов шафу навкруги. Ззаду вона була зроблена з фанери. На куті виднівся вицвілий напис „Дратлі та сини“, вулиця Федри, Анк-Морпорк».

— Вона чарівна? — нервово поцікавилася Фіалка.

— Ніколи не бачив чарівних предметів, на яких було зазначено виробника, — зауважив Сушняк.

— Чарівні шафи існують, — нервово продовжила Фіалка. — Увійшовши в них, можна опинитися в чарівній країні.

Сушняк знову опустив очі на черевики.

— Ну... так, — погодився він.

— ГАДАЮ, МЕНІ ВАРТО ВСЕ ПОЯСНИТИ, — сказав Смерть.

— Ага, я теж так думаю, — відказав Ридикуль. — Довкола мене бігають якісь чортенята, поїдаючи шкарпетки й олівці, нещодавно ми витверезили якогось хлопчину, який вірить, що є богом похмілля, а половина моїх чарівників намагається підбадьорити Фею Веселощів. Ми припустили, що щось сталося з Батьком Вепром. Ми мали рацію?

— Гекс мав рацію, Архіректоре, — виправив його Зрозум.

— ГЕКС? ХТО ТАКИЙ ГЕКС?