Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 68)
— То ви кажете, що всі мої чарівники клеять із себе дурнів, бавляться у дитячі ігри, щоб підбадьорити якусь схибнуту фею?
— Ну... так.
— Я думав, достатньо плеснути в долоні й сказати, що ви в них вірите, — сказав Ридикуль. — Виправте мене, якщо помиляюся.
— Цього вистачить лише розцяцькованій дрібноті, — сказав Викладач новітніх рун. — Але не феї у мішкуватому кардигані, із рукавів якого стирчить принаймні пів дюжини хустинок.
Ридикуль знову зиркнув на труп.
— Хтось його знає? Підозріло схожий на бандита. І дозволю собі поцікавитися, де його черевики?
Декан дістав маленький скляний кубик із кишені й провів ним по трупу.
— Досить сильне тавматургічне випромінювання, панове, — сказав він. — Думаю, його сюди принесло чарами.
Перевіривши кишені чоловіка, він витягнув жменьку маленьких білих предметів.
— Ого, — здивувався він.
— Зуби? — запитав Ридикуль. — Хто взагалі носить у кишенях зуби?
— Дуже поганий боєць? — припустив Завкаф неточних наук. — Піду по Модо, нехай забере бідолаху.
— Якщо нам вдасться зняти покази з тавмометра, можливо, Гекс... — почав Ридикуль.
— Ридикулю, годі, — сказав Декан, — думаю, не всі проблеми обов’язково вирішувати за допомогою цього клятого мислячого млина.
Смерть оглянув Гекса.
— МАШИНА ДЛЯ МИСЛЕННЯ?
— Гм... ну, так, пане, — сказав Зрозум Впертонз. — Слухайте, коли ви сказали... ну, Гекс здатний повірити в будь-що... але, послухай, сонце ж повинно зійти. Це його
Зрозум позадкував, а тоді притьмом вибіг із кімнати.
Мурахи забігали у трубах. Коліщатка завертілися. Повільно й зі скрипом закрутилося величезне колесо з баранячими черепами. Десь усередині механізму пискнула миша.
— НУ? — озвався Смерть.
За мить ручка почала писати.
+++ Час Великого Червоного Важеля +++ Запит +++
— НІ. КАЖУТЬ, ЩО ТИ — МИСЛИТЕЛЬ. ЛОГІЧНО РОЗКРИЙ СУТЬ ВТРАТИ ЛЮДСЬКОЮ РАСОЮ ВІРИ В БАТЬКА ВЕПРА. ЧИ ЗІЙДЕ СОНЦЕ? ВІДПОВІДАЙ.
Минуло кілька хвилин. Колеса оберталися. Мурахи бігали. Миша пискнула. На пружинці спустився пісковий годинник. Якийсь час він безцільно підстрибував, а тоді смикнувся назад.
+++ Сонце Не Зійде +++, — написав Гекс.
— ПРАВИЛЬНО. ЯКИМ ЧИНОМ ЦЬОМУ МОЖНА ЗАПОБІГТИ? ВІДПОВІДАЙ.
+++ Нормальною Системною Вірою +++
— ЧУДОВО. МАЮ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕБЕ, МАШИНО РОЗУМНА.
+++ Так. Готую Пам’ять Для Записів +++
— ЩО ЦЕ ТАКЕ?
+++ Людина Сказала Б: Чую Це У Своїх Кістках +++
— ДОБРЕ. СЛУХАЙ ІНСТРУКЦІЮ. ПОВІР У БАТЬКА ВЕПРА.
+++ Так +++
— ТИ ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.
+++ Так +++
— ТИ... ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.
+++ ТАК +++
У чудернацькому сполученні труб і трубочок, із яких складався Гекс, відбулася зміна. Велике колесо зі скрипом встало у нове положення. З-за стіни пролунав гул працьовитих бджіл.
— ДОБРЕ.
Смерть розвернувся, щоб іти геть, але коли Гекс почав несамовито шкрябати пером, зупинився.
Він повернувся і поглянув на літери, що з’явилися на папері.
+++ Любий Батьку Вепре, Принеси Мені +++
— О НІ.
+++ Так. Маю Право +++
Смерть зачекав, поки перо не зупиниться, і взяв до рук аркуш.
— АЛЕ ТИ МАШИНА. У ПРЕДМЕТІВ НЕ ІСНУЄ БАЖАНЬ. ДВЕРНА РУЧКА НІЧОГО НЕ ХОЧЕ, ХОЧ І ЯВЛЯЄ СОБОЮ СКЛАДНИЙ МЕХАНІЗМ.
+++ Усі Речі Мають Певні Прагнення +++
— МАЄШ РАЦІЮ, — зауважив Смерть. Він задумався про крихітні червоні пелюстки в чорних глибинах і дочитав до кінця списку.
— ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО БІЛЬШІСТЬ ЦИХ ПРЕДМЕТІВ. ДУМАЮ, МІШОК ТЕЖ.
+++ Дуже Шкода +++
— АЛЕ МИ ДОКЛАДЕМО ВСІХ ЗУСИЛЬ, — сказав Смерть. — ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я БУДУ РАДИЙ, КОЛИ ЦЯ НІЧ ДОБІЖИТЬ КІНЦЯ. ДАРУВАТИ — НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, — він запхав руку в мішок. — ПОДИВИМОСЯ... СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ?
Поклавши руку на руків’я меча, Сюзен обережно піднялася сходами.
Зрозума Впертонза бентежило, що він, чарівник, очікував появи Батька Вепра. Дивовижно, як люди визначають свої ролі, заклацують наручники на своєму досвіді й раз у раз дивуються речам, що випадають на рулетці Всесвіту. «Ось я, — кажуть вони, — простий торговець рибою, змушений керувати велетенським авіалайнером, тому що королівське курча, якого наїлася вся команда, явно не пішло їм на користь. Хто би міг подумати?!» «А ось я, звичайна домогосподарка, яка вийшла лише для того, щоб покласти до банку дохід від продажу Асоціації гаражних розпродажів, утікаю з мільйоном викраденої готівки й привабливим чоловіком з Організації визволення обскубаних курчат. Дивовижно!» «А от і я, найзвичайнісінький хокеїст, раптово усвідомив, що я — Син Божий із п’ятьма сотнями відданих фанатиків у гарній затишній комуні в містечку Просвітлення, Південна Каліфорнія. Хто би міг подумати?»
«Ось я, — подумала Сюзен, — гувернантка з надзвичайно практичним розумом, яка здатна додавати числа знизу догори швидше, ніж більшість людей — згори донизу, видираюся на вершечок зубоподібної вежі, яка належить Зубній Феї, і озброєна мечем Смерті...
Знову все те саме! От хоч би місяць, лише один клятий
Згори долинули чиїсь голоси. Один із невідомих згадав про замок.
Вона вийшла на сходовий марш і перехилилася.
Схоже, що тут отаборилися якісь люди. Повсюди були розкидані коробки та спальні мішки. Двоє чоловіків сиділи на ящиках, спостерігаючи за третім, який вовтузився з дверима в одній із вигнутій стін. Один із них був справжнім велетнем, — таких Сюзен іще не бачила, — з тих товстунів, чий вигляд сповіщає: могутня маса під їхнім безформним одягом складається з м’язів, а зовсім не з жиру. А от інший...
— Привіт, — до її вуха долетів його веселий дзвінкий голос. — Як
Дівчина змусила себе повільно повернути голову.
Спершу вона побачила сіре блискуче око. А тоді жовто-біле, із крихітною точкою зіниці.
Власник очей мав приязне рожево-біле обличчя, обрамлене кучерявим волоссям. Насправді воно було досить привабливим, трохи хлоп’ячим, однак як глянути в його різні очі, що втупилися в неї, складалося враження, що їх вкрали в якоїсь іншої людини.
Дівчина повела рукою, але хлопець виявився швидшим і вихопив з її пояса меч разом із піхвами.
— Ох! Ах! — заголосив він, обертаючись і відхиляючись від Сюзен, що спробувала його схопити. — Ну-ну. Оце так. Біла кістяна ручка, абсолютно позбавлене смаку різьблення з черепів та кістки... Друга за вподобанням зброя Смерті, еге ж? Ой леле! Неначе сьогодні Вепроніч! То ти, я так розумію, Сюзен Стогелітська. Аристократичної крові. Мені слід було б вклонитися, — додав він і, пританцьовуючи, позадкував, — але боюся, тоді ти зробиш що-небудь жахливе...