Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 67)

— Ем... Гекс думає, — точніше, вираховує, — що сьогодні відбулися значні зміни характеру віри, — сказав Зрозум.

Він відчував (сам не знав чому), що Смерті, ймовірно, не особливо до вподоби неживі предмети, здатні мислити.

— ЦЕЙ ПАН ГЕКС НАВДИВОВИЖУ ПРОНИКЛИВИЙ. БАТЬКО ВЕПР ЗАРАЗ... — Смерть зупинився. — ЦЕ СКЛАДНО ОПИСАТИ ЛЮДСЬКИМИ СЛОВАМИ. ВІН ПЕВНОЮ МІРОЮ МЕРТВИЙ, АЛЕ НЕ ПОВНІСТЮ... БОГІВ НЕМОЖЛИВО ВБИТИ. ПРИНАЙМНІ ОСТАТОЧНО. ЙОГО, ТАК БИ МОВИТИ, СИЛЬНО ПОСЛАБИЛИ.

— О боги! — вигукнув Ридикуль. — Кому знадобилося вбивати старого?

— У НЬОГО Є ВОРОГИ.

— Що ж він зробив? Пропустив димохід?

— У КОЖНОГО ЖИВОГО СТВОРІННЯ Є ВОРОГИ.

— У кожнісінького?

— ТАК. У ВСІХ. МОГУТНІ ВОРОГИ. АЛЕ ЦЬОГО РАЗУ ВОНИ ЗАЙШЛИ ЗАНАДТО ДАЛЕКО. ТЕПЕР ВОНИ ПОЧАЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛЮДЕЙ.

— Хто такі «вони»?

— ТІ, ЯКІ ГАДАЮТЬ, ЩО ІДЕАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ — ЦЕ КУПКА КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. ВИ КОЛИ-НЕБУДЬ ЧУЛИ ПРО АУДИТОРІВ?

— Думаю, Скарбій...

— НЕ АУДИТОРІВ ГРОШЕЙ. А АУДИТОРІВ РЕАЛЬНОСТІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ ЖИТТЯ ПЛЯМОЮ ВСЕСВІТУ. ЧУМОЮ. БРУДОМ. ПЕРЕШКОДОЮ НА ШЛЯХУ.

— На шляху чого?

— ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВСЕСВІТОМ.

— А я гадав, що ним управляють заради нас... Ну, насправді, заради Професора прикладної ентропії, але нам дозволили приєднатися, — сказав Ридикуль, у задумі пошкрябавши підборіддя. — І я б зміг управляти цією дивовижною академією, якби ці кляті студенти постійно не плуталися під ногами.

— ОТОЖ-БО.

— Вони хочуть нас позбутися?

— ВОНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВИ БУЛИ... МЕНШ... ЧОРТ, ЗАБУВ ПОТРІБНЕ СЛОВО. БРЕХЛИВИМИ? А БАТЬКО ВЕПР — ВІН ЖЕ СИМВОЛ... — Смерть клацнув пальцями, спричиняючи гучне відлуння, і додав: — МРІЙЛИВОЇ БРЕХНІ?

— Брехливими? — обурився Ридикуль. — І мене це теж стосується? Та я такий чесний, як цей день довгий! Так, що на цей раз?

Зрозум потягнув його за мантію і прошепотів щось на вухо. Ридикуль відкашлявся.

— Мені щойно нагадали, що сьогодні найкоротший день у році, — сказав він. — Однак це ніяк не суперечить тому, що я щойно сказав, хоча я дякую колезі за його безцінну підтримку й постійну готовність виправити незначні, а радше мізерні помилки. Я навдивовижу правдива людина, пане. Промови на засіданнях Ради академії не рахуються.

— Я ПРО ЛЮДСТВО ЗАГАЛОМ. ЕМ... ВОНО ПОСТІЙНО КАЖЕ ВСЕСВІТУ, ЩО ВІН НЕ ТАКИЙ, ЯК Є.

— Ви мене підловили, — сказав Ридикуль. — Хай там як, чому ви взяли на себе цю роботу?

— НУ ХТОСЬ ПОВИНЕН БУВ. ЦЕ БУЛО ЖИТТЄВО НЕОБХІДНО. ЙОГО ПОВИННІ БУЛИ ПОБАЧИТИ. І УВІРУВАТИ. ДО СВІТАНКУ ВІРА В БАТЬКА ВЕПРА ПОВИННА ПОВЕРНУТИСЯ.

— Навіщо? — поцікавився Ридикуль.

— ЩОБ СОНЦЕ ЗІЙШЛО.

Двоє чаклунів витріщилися на нього, роззявивши роти.

— Я ДУЖЕ РІДКО ЖАРТУЮ, — сказав Смерть.

У цю мить звідкись почувся крик жаху.

— Схоже, це Скарбій, — сказав Ридикуль. — А дотепер він так добре тримався!

Причина крику Скарбія лежала на підлозі його спальні.

Це був чоловік. Мертвий чоловік. Живий такого виразу обличчя мати не міг.

Інші чарівники дісталися туди першими, тож Ридикулю довелося проштовхуватися через натовп.

— О боги! — скрикнув він. — Ну і обличчя! Наче він помер від страху! Що ж сталося?

— Ну, — сказав Декан, — наскільки я знаю, Скарбій відчинив свою шафу, і звідти вивалився цей чоловік.

— Справді? Я б не сказав, що наш бідолашний Скарбій настільки страшний.

— Ні, Архіректоре. На нього випав труп.

Скарбій стояв у кутку зі звичним доброзичливо-контуженим виразом обличчя.

— З тобою все добре, старий? — запитав Ридикуль. — Скільки буде одинадцять відсотків від числа 1276?

— Сто сорок і тридцять шість сотих, — негайно відповів Скарбій.

— Чудово, цілий і неушкоджений, — весело мовив Ридикуль.

— Не розумію, чому ви в цьому так упевнені, — сказав Завкаф неточних наук. — Лише те, що він нормально рахує, не означає, що все інше в нормі.

— А це необов’язково, — сказав Ридикуль. — Його робота — цифри. Бідолаха трохи ку-ку, але я читав про такі випадки. Він один із тих божевільних геліїв.

— Геніїв, — терпляче виправив Декан. — Їх називають геніями, Ридикулю.

— Яка різниця. Ці хлопці можуть легко сказати вам, яким днем тижня було перше хрюпня сто років тому...

— ...вівторок... — миттю випалив Скарбій.

— ...але не здатні зав’язати свої шнурівки, — продовжив Ридикуль. — Що труп робив у шафі? Тільки не кажіть «нічого» чи щось настільки ж позбавлене смаку. У нас не було трупів у шафах із часів Архіректора Пряжкія.

— А ми всі попереджали Пряжкія, що замок дуже тугий, — зауважив Декан.

— Цікаво, навіщо Скарбієві взагалі знадобилася шафа о такій порі? — запитав Ридикуль.

Чарівники сором’язливо перезирнулися.

— Ми... грали в «сардинки», Архіректоре, — пояснив Декан.

— А що це?

— Це наче хованки, але, знайшовши когось, потрібно втиснутися поруч із ним, — сказав Декан.

— Я правильно розумію, що мої старші чарівники провели вечір, граючи в хованки? — спитав Ридикуль.

— Ну, не весь вечір, — відповів Завкаф неточних наук. — Ми трохи грали в «бабусині кроки» й «слова», поки Верховний верховик не почав скандал, бо ми не дозволили йому використати слово «підсвічник» для букви «с».

— Дитячі ігри? Друзі, що з вами?

Декан підійшов ближче.

— Це все панна Сміт, — пробурмотів він. — Якщо ми не хотіли брати участі в іграх, вона починала ридати.

— Хто така панна Сміт?

— Фея Веселощів, — пояснив Викладач новітніх рун. — Якщо з нею не погоджуватися, то її губа починає трястися, наче тарілка холодцю. Це нестерпно.

— Тож ми й погодилися, щоб вона не рюмсала, — сказав Декан. — Дивовижно, скільки води може вміститися в одній жінці!

— Коли ми перестаємо веселитися, вона плаче, — сказав Завкаф неточних наук. — Тоді Верховний верховик починає жонглювати.

— Але ж він не вміє жонглювати!

— Саме це допомагає їй хоч трішки звеселитися.