Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 65)

Сюзен повернулася, щоб піднятися сходами, і побачила Людину-руки-ножиці.

Однак він мав далеко не людську подобу й нагадував щось на зразок страуса чи ящірки, що стала на свої задні лапи, і був майже цілком зроблений з лез. Тисячі лез дзенькали в унісон кожного руху створіння.

Довга срібна шия вигнулася, і голова, складена з ножиць, поглянула на дівчину.

— Ти шукаєш не мене, — сказала Сюзен. — Ти — не моє нічне жахіття.

Леза похиталися туди-сюди. Людина-руки-ножиці намагався думати.

— Пригадую, якось ти прийшов по Твайлу, — сказала Сюзен, ступаючи уперед. — Ця клята гувернантка розповіла їй, що стається з маленькими дівчатками, які смокчуть свої пальці, пригадуєш? Пам’ятаєш кочергу? Закладаюся, після цього тобі довелося годинами загострювати свої леза...

Істота опустила голову, обережно обійшла дівчину, настільки ввічливо, наскільки це було можливо, і, подзенькуючи, кинулася донизу сходами, переслідуючи Персика.

А Сюзен побігла догори, на вершечок вежі.

Сідней натягнув зелений фільтр на ліхтар і натиснув маленьким срібним прутиком зі смарагдом на кінчику. Частинка замка перемістилася. Зсередини почулося дзижчання, і щось клацнуло.

Він полегшено зітхнув. Кажуть, що перспектива страти справляє дивовижний вплив на розумову концентрацію, але це — неначе дія сильного заспокійливого, як порівняти з поглядом Часначая.

— Я, гм, думаю, це був третій замок, — сказав він. — Його відчиняє зелене світло. Пригадую дивовижний замок до Зали Мурґле, який можна було відчинити лише за допомогою серцесвітного вітру, хоча це було...

— Я дуже ціную твій досвід, — сказав Часначай. — А інші чотири?

Сідней нервово зиркнув на мовчазного велетня Банджо й облизав губи.

— Ну, звісно, якщо я маю рацію, і замки залежать від певних умов, то ми можемо провести тут роки... — зізнався він. — Припустимо, що їх може зламати, скажімо, лише білявий хлопчик із мишкою в руках? У вівторок, до того ж лише в дощову погоду.

— Ти що, не можеш визначити природу заклинання? — запитав Часначай.

— Так, так, звісно, можу, — Сідней енергійно замахав руками. — Так я і впорався із цим замком. Чари зворотної дії, розумієте? Але потрібно трохи більше часу.

— У нас є ціла купа часу, — відказав Часначай.

— Можливо, знадобиться трошки більше, — сказав Сідней. — Ці процеси дуже, дуже й дуже... складні.

— Ой леле. Якщо у тебе не виходить, то так і скажи, — сказав Часначай.

— Ні! — пискнув Сідней, але швидко опанував себе. — Ні, ні, ні, я впораюся... Упевнений, що незабаром їх відчиню...

— Прекрасно, — відказав Часначай.

Студент-чарівник опустив очі. З тріщини між дверцятами сочилася цівка пари.

— А що там, пане Часначаю?

— Без поняття.

— А. Гаразд, — Сідней похмуро поглянув на четвертий замок. Дивовижно, скільки забутого спливає в пам’яті у присутності такої людини, як Часначай.

— Більше не буде насильницьких смертей? — запитав він, нервово зиркнувши. — Я не зношу вигляду насильницьких смертей!

Часначай заспокійливо обійняв його за плечі.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я на твоєму боці. Насильницька смерть тебе точно не чекає.

— Пане Часначаю?

Він обернувся. Середній Дейв ступив на майданчик.

— У вежі хтось є, — сказав він. — Десь подівся Котяче Око. Без поняття, де він. Я наказав Персику наглядати за сходами, а тепер не знаю, де Сітка.

Часначай глянув на Сіднея, який гарячково копирсався в четвертому замку, намагаючись не померти.

— Навіщо ти мені це розповідаєш? Я думав, що заплатив вам, великим сильним чоловікам, купу грошей, щоб ви з усім цим давали раду.

Губи Середнього Дейва сформували кілька слів, але промовив він інакші:

— Чудово, але з чим нам доведеться стикнутися? Га? Із Старим Відуном, бабаєм чи чимось подібним?

Часначай зітхнув.

— Підозрюю, зі службовцями Зубної Феї, — сказав він.

— Але вони не схожі на тих, що були тут раніше, — сказав Середній Дейв. — Якісь звичайні люди. Ще й, схоже, земля розверзлася і проковтнула Котяче Око, — він на мить замислився. — Тобто стеля, — виправився він.

У його уяві, зазвичай маловживаній, замерехтіли жахливі образи.

Часначай перетнув сходовий марш і поглянув униз. Далеко внизу білим колом виблискувала купа зубів.

— І дівчина зникла, — сказав Середній Дейв.

— Дійсно? Я нібито наказав її вбити.

Середній Дейв завагався. Ма Білоліл навчала синів поважати жінок, делікатних і тендітних істот, і як слід лупцювала хлопців, якщо її неймовірно чутливий радар вловлював тенденції неповаги. А він був насправді неймовірно чутливим. Ма відчувала, що ти робиш через три кімнати — справжнє жахіття для підлітка.

Такі речі залишають слід на все життя. Мамусі Білоліл це точно було під силу. Решті банди ніщо б не перешкодило усунути тих, які стали між ними й великими сумами грошей. Однак усі відчували невимовне обурення через те, що Часначай міг наказати вбити когось лише тому, що той йому більше не потрібний. Не те щоб це було непрофесійно. Тільки найманці могли так вважати. Просто існують вчинки, які можна робити і які — не можна. І цей належав саме до тих, вчиняти які — зась.

— Ми подумали... Ну, ніколи не знаєш...

— Вона нам не потрібна, — сказав Часначай. — Нам і своїх людей вистачає.

Сідней почав гарячково гортати свій записник.

— Так чи так, а це місце — лабіринт... — почав Середній Дейв.

— На жаль, це правда, — відказав Часначай. — Але я певен, що їм вдасться нас знайти. Вони безумовно наміряються вчинити щось героїчне.

Фіалка та О Боже бігли сходами донизу.

— Знаєш, як звідси вибратися? — поцікавилася вона.

— А ти?

— Думаю, тут є таке... м’яке місце. Якщо пройти крізь нього, усвідомлюючи його наявність, то можна вибратися назовні.

— Іти знаєш, де воно?

— Ні! Я ніколи не була тут раніше! При вході мені натягнули мішок на голову! А я ж всього лише збирала зуби з-під подушок! — Фіалка почала схлипувати. — Отримуєш список, п’ятихвилинний інструктаж, а вони ще й стягують з тебе десять пенсів на тиждень за драбину! Знаю, що з маленьким Вільямом Рубіном я припустилася помилки, але вони повинні були сказати, що не треба забирати зуби, які...

— Ем... помилки? — перепитав Сушняк, підганяючи її.

— Він просто спав із головою під подушкою, але вони завжди видають щипці, і ніхто не попередив, що я не повинна...

„У неї безумовно приємний голос, — подумав Сушняк. — Та водночас і на диво скрипучий. Наче слухаєш, як говорить флейта“.

— Думаю, нам краще вибратися звідси пошвидше, — сказав О Боже. — А то нас можуть почути, — натякнув він.

— А які в тебе божественні обов’язки? — запитала Фіалка.

— Ем... ну, я... знаєш, роблю то одне, то інше... — Сушняк намагався мислити, незважаючи на жахливий головний біль. І тоді йому на думку спала ідея — зазвичай такі здаються хорошими лише після значної порції алкоголю. Хоч пила, найімовірніше, якась інша людина, але ідея осінила саме його голову.

— Насправді я фрілансер, — озвався він якомога радіснішими тоном.

— Як можна бути богом-фрілансером?

— Ну, знаєш, якщо інший бог захотів, цей, взяти відгул, то я його заміняю. Ага. Саме це я й роблю.

Його самого вразила власна винахідливість, недоречна за цих обставин.