Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 57)

— Вона синя!

О Боже ризикнув і зиркнув униз.

— Вода синя, — підтвердив він.

— Нісенітниця!

— Трава завжди зелена, а вода синя... Це я не забув. Це ті речі, які я знаю напевне.

— Ну, у певному сенсі... — Сюзен задумалася. Усім було відомо, що трава — зелена, а вода — синя. Частенько це було далеко не так, але всі вірили в це так само, як і в те, що небо — теж синє.

Подумавши про це, вона припустилася помилки — поглянула догори.

Там було небо. Воно дійсно було синього кольору. А внизу була земля. До речі, справді зелена.

А між ними не було нічого. Ні білого простору. Ні чорної ночі. Просто... нічого, по краю світу. Ну, мозок повідомляв, що небо й земля повинні зустрітися на горизонті, але там була лише порожнеча, яка притягувала око, як розхитаний зуб притягує язик.

А ще там було сонце.

Зависло під небом і плавало над землею.

І воно було жовтим.

Жовтим, як жовтець.

Хропунець приземлився на траві біля річки. А точніше — на зелені. На дотик вона більше нагадувала губку або мох. Він принюхався.

Сюзен зісковзнула з коня, намагаючись не дивитися вгору. Тому звернула погляд на ясно-синю воду.

У ній плавали помаранчеві рибки. Вони мали неправильний вигляд, наче їх створила людина, яка вірить, що риба складається з двох вигнутих ліній, крапки та трикутного хвоста. Вони нагадали їй риб-скелетиків у незворушному ставку Смерті. Риб, які... відповідали їхньому оточенню. І вона бачила їх, попри те, що вода являла собою моноліт кольору, що насправді не мав бути прозорим.

Вона стала навколішки й занурила руку у воду. На дотик — наче звичайна вода, але крізь її пальці текла рідка блакить.

Аж тут Сюзен осягнула, де опинилася. Останній пазл став на своє місце, і всередині неї забуяло знання. Вона знала, яким буде будинок, яким чином у ньому розташовані вікна і як дим виходитиме з труби.

На деревах майже напевне ростимуть яблука. І вони будуть червоними, оскільки всім було відомо, що яблука червоні. А сонце — жовте. А небо — синє. Трава — зелена.

Але існував інший світ, який називали „реальним світом“ ті, хто в нього вірив, в якому небо могло бути будь-яким: від білого до присмерково-червоного чи грозового жовтого. І дерева — то могли бути просто голі гілки — криві патики на фоні неба чи багряні „вогнища“ крон перед заморозками. Сонце могло бути білим, жовтим або помаранчевим. Вода — коричневою, сірою і зеленою...

Ці кольори були весняними, а весна — явно не звичайною весною з „реального світу“. Ці кольори створила весна очей.

— Це дитячий малюнок, — сказала вона.

О Боже осів на зелень.

— Щоразу, коли я дивлюся на ту порожнечу, у мене течуть сльози, — пробурмотів він. — Почуваюся просто жахливо.

— Я сказала, що це дитячий малюнок, — повторила Сюзен.

— О Боже... Схоже, зілля починає вивітрюватися...

— Я бачила сотні таких малюнків, — сказала Сюзен, ігноруючи його. — Зображаєш небо над головою, оскільки бачиш його над собою, а коли в тобі лиш кілька футів зросту, то ти навряд чи роздивишся те небо як слід. Усі говорять тобі, що трава зелена, а вода синя. Такий краєвид зрештою і малюєш. Твайла так малює. Я так малювала. Дідусь зберіг кілька...

Сюзен зупинилася.

— Усі діти це роблять, — пробурмотіла вона. — Ходімо, знайдемо будинок.

— Який будинок? — простогнав О Боже. — І можеш говорити тихіше, будь ласка!

— Має бути будинок, — сказала Сюзен. — Завжди є будинок. З чотирма вікнами. І з труби виходить дим, звивистий, наче спіраль. Слухай, це місце схоже на діду... землі Смерті. Від справжньої географії тут мало що залишилося.

О Боже підійшов до найближчого дерева й стукнувся головою, ніби перевіряючи, чи йому буде боляче.

— А відчуття цілком географічні, — пробурмотів він.

— Ти коли-небудь бачив таке дерево? Велика зелена краплина на коричневій патичці? Наче льодяник! — скрикнула Сюзен, тягнучи його за собою.

— Не знаю. Я вперше бачу дерева. Уф-ф. Щось впало мені на голову, — він зиркнув на землю витріщеними очима.

— Це яблуко, — пояснила вона й зітхнула. — Усі знають, що яблука червоні.

Тут не було кущів, однак були квіти, кожна — із парою зелених листків. Квіти росли окремо, поміж зеленої трави.

Сюзен й О Боже проминули дерева й за вигином річки побачили будинок.

Він не був дуже великим. Мав чотири вікна та двері. Дим змійкою клубочився з труби.

— Знаєш, дивовижно, — сказала Сюзен, розглядаючи будівлю. — Твайла малює такі будинки. А живе в особняку. Я теж малювала схожі будинки. А сама народилася у палаці. Чому?

— Можливо, усі малюють саме цей будинок, — нещасно пробурмотів О Боже.

— Що? Ти дійсно так думаєш? На всіх дитячих малюнках зображено це місце? Воно в наших головах від народження?

— Не питай мене, я просто підтримую розмову, — сказав О Боже.

Сюзен задумалася. В її свідомості пронеслися слова „Що далі?“. Їй слід просто підійти й постукати?

Тут вона зрозуміла, що мислить цілком нормально...

Серед блиску, щебету та дзвону головний офіціант явно почувався не найкраще. Прийшла ціла купа відвідувачів, і персонал повинен був бути в повній готовності: додавати соду в біле вино, щоб утворити дорожезні бульбашки, і різати овочі на крихітні шматочки, щоб підвищити їхню вартість.

Натомість вони збилися в задушливу групку на кухні.

— Де все поділося? — крикнув менеджер. — Хтось пройшовся і по підвалу!

— Вільям сказав, що відчув холодний вітер, — пояснив офіціант. Він щойно сперся об розпечену плиту й тепер повною мірою осягнув значення виразу „розпечена плита“.

— Я дам йому холодний вітер! У нас узагалі нічого не залишилося?

— Тільки рештки...

— Не рештки, а „des curieux et des bouts“, — виправив менеджер.

— Так, точно, ага. І, гм, і, гм...

— Нічого більше?

— Ем... старі черевики. Брудні старі черевики.

— Старі?

— Черевики. Ціла купа, — сказав офіціант. Він відчував, що ситуація починає розпалюватися.

— І звідки в нас взялося це... вінтажне взуття?

— Не знаю. Звідкись з’явилося, пане. Цілісінька піч старих черевиків. У коморі те саме.

— Сотні людей забронювали столики! Усі магазини будуть зачинені! Де шеф-кухар?

— Вільям намагається витягнути його з вбиральні, пане. Він замкнувся в нападі розпачу.

— Щось готується. Чим це пахне?

— Мною, пане.

— Старі черевики... — пробурмотів менеджер. — Старі черевики... старі черевики... Шкіряні? Не дерев’яні чи гумові?

— На вигляд як... звичайні черевики. І купа бруду, пане.