Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 56)

Ридикуль на мить задумався.

— Без поняття, ніколи його не писав.

Знову запала тиша, а тоді почувся дзвін. Бібліотекар тихо буркнув уві сні.

— Що ви робите?

— Це просто стукнула лопатка для вугілля.

— Але що ви робите там, у каміні?

— А, я... знаєте, просто... просто дивився. Крихітний... експериментик. Ніколи не знаєш.

— Ніколи не знаєш що?

— Просто ніколи не знаєш, розумієте?

— Інколи таки знаєш, — відповів Ридикуль. — Думаю, тепер я знаю багато того, чого не знав раніше. Дивовижно, про що ми тільки не дізнаємося! Я часто роздумую, про що мені ще доведеться довідатися?

— Ну, ніколи не знаєш.

— Це точно.

Високо над містом Альберт звернувся до Смерті, який, схоже, намагався уникнути його погляду.

— Це були речі не з вашого мішка! Там точно немає сигар, персиків у бренді й страв із модними закордонними назвами!

— Я ВСЕ ДІСТАВ ЗІ СВОГО МІШКА.

Альберт підозріло зиркнув на нього.

— Але спершу ви поклали це все в мішок, га?

— НІ.

— Точно поклали, — наполягав Альберт.

— НІ.

— Поклали все це в мішок.

— НІ.

— Узяли їх десь і поклали в мішок.

— НІ.

— Самі поклали їх туди!

— НІ.

— Поклали!

— АГА.

— Я знав, що ви це зробили. Де ви їх узяли?

— ПРОСТО ЗНАЙШОВ. ВАЛЯЛИСЯ СОБІ БЕЗ ДІЛА.

— З мого досвіду знаю, що цілі засмажені свині просто так на дорозі на валяються.

— ВОНИ Б І ТАК НІКОМУ НЕ ЗНАДОБИЛИСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

— Кілька труб тому ми пролітали над величезним розкішним рестораном...

— ДІЙСНО? НЕ ПРИГАДУЮ.

— І мені здалося, — якщо дозволите висловити таку підозру, — що ви затрималися там довше, ніж зазвичай?

— ДУМАЄШ?

— І як саме воно просто, відкрити лапки, валялося, закрити лапки?

— ПРОСТО... ВАЛЯЛОСЯ. ЗНАЄШ, ЛЕЖАЛО.

— На кухні?

— У ТОМУ МІСЦІ ТОЧНО БУЛО ЩОСЬ КУЛІНАРНЕ, НАСКІЛЬКИ Я ПАМ’ЯТАЮ.

Альберт підняв тремтячий палець.

— Ви поцупили чиюсь вепронічну вечерю, пане!

— Її У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ З’ЇЛИ БИ, — відповів Смерть, виправдовуючись. — ДО ТОГО Ж ТИ СКАЗАВ, ЩО Я МОЛОДЕЦЬ, ОСКІЛЬКИ ВКАЗАВ ТОМУ КОРОЛЮ НА ДВЕРІ.

— Так, але то була трохи інша ситуація, — сказав Альберт уже тихіше. — Але, розумієте, Батько Вепр не для того спускається димоходом, щоб поцупити чиюсь вечерю!

— ЖЕБРАКИ БУДУТЬ ЩАСЛИВІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ну, добре, але...

— ЦЕ НЕ КРАДІЖКА. ЦЕ ПРОСТО... ПЕРЕРОЗПОДІЛ. МАЛЕНЬКА ДОБРА СПРАВА У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ.

— Аж ніяк!

— ТОДІ ЦЕ БУДЕ МАЛЕНЬКИМ ЛИХИМ ВЧИНКОМ У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ. І АБСОЛЮТНО НЕПОМІТНИМ.

— Ви хоч трохи подумали про ту сім’ю, чию вечерю поцупили?

— ЗВІСНО, Я ЗАБЕЗПЕЧИВ ЇМ ЗАМІНУ. Я Ж НЕ ПОВНІСТЮ БЕЗСЕРДЕЧНИЙ. У МЕТАФОРИЧНОМУ СЕНСІ. А ТЕПЕР — ВПЕРЕД І ВГОРУ.

— Ми спускаємося, пане.

— ТОДІ ПОВНИЙ ВПЕРЕД І ВНИЗ.

З’явилися якісь... вихори. Хропунець легко поскакав крізь них, хоча здавалося, що він узагалі не рухався. Неначе висів у повітрі.

— Ой леле, — сказав О Боже слабким голосом.

— Що таке? — запитала Сюзен.

— Спробуй заплющити очі...

Сюзен заплющила очі, тоді підняла руку й торкнулася обличчя.

— Я досі їх бачу...

— А я вже гадав, що проблема в мені. Зазвичай так і є.

Вихори зникли.

Внизу розпростерлися зелені поля.

Саме це було дивним. Вони були занадто зеленими. Сюзен уже кілька разів пролітала над сільською місцевістю, навіть над болотами та джунглями, але ніколи не бачила настільки насиченого зеленого кольору. Якби зелений став найголовнішим кольором, то мав би саме такий вигляд. А ця звивиста штука...

— Це ж не може бути річка! — скрикнула вона.

— А що ж тоді?