Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 58)

Менеджер зняв куртку.

— Добре. У нас є сметана? Цибуля? Часник? Масло? Старі яловичі кістки? Трохи тіста?

— Ну, та-а...

Менеджер потер руки.

— Чудово, — сказав він, знімаючи з гачка фартух. — Гей, ви! Кип’ятіть воду! Багато води! І знайдіть велетенський молоток! Ти, поріж цибулю! Решта, посортуйте черевики. Мені потрібні язички й підошви. Ми зробимо з них... дайте подумати... „Mousse de la Boue dans une Panier de la Pate de Chaussures“

— І з чого ми його зробимо, пане?

— Грязевий мус у кошику з взуттєвого тіста. Вловлюєш? Ми не винні в тому, що мешканці Квірма не розбирають ресторанну квірмську. Зрештою, це ж не брехня.

— Ну, у певному сенсі... — почав офіціант. Його заразили чесністю ще в ранньому віці.

— Тоді буде „Brodequin roti Fagon Ombres“, — зітхнув менеджер, побачивши жах в очах офіціанта. — Солдатський чобіт на манір Затінків, — переклав він.

— Ем... манір Затінків?

— У бруді. Але якщо приготувати язички окремо, можна отримати ще й „Languette braisee“.

— Ми маємо кілька жіночих мештів, пане, — сказав помічник шефа.

— Чудово... Додайте до меню... Дайте подумати... „Sole d’une Bonne Femme“... і... так... „Servis dans un Coulis de Terre en l’Eau“. Тобто з брудом.

— А що зі шнурівками, пане? — поцікавився інший помічник шефа.

— Молодець, що згадав! Знайдіть десь рецепт спагеті карбонара.

— Пане? — звернувся головний офіціант.

— Я починав шеф-кухарем, — сказав менеджер, піднявши ніж. — Як, думаєш, я зміг дозволити собі придбати це місце? Я знаю, як усе робиться. Привабливий вигляд і правильний соус — і три чверті справи зроблено.

— Але ж це все буде зі старих черевиків! — скрикнув офіціант.

— Із першосортної витриманої яловичини, — виправив його менеджер. — Розм’якшиться за лічені секунди.

— Але ж... але ж... у нас немає супу.

— Бруд. І побільше цибулі.

— А пудинги...

— Бруд. Подивимося, може, нам вдасться його карамелізувати, а раптом вийде?

— Я не можу знайти навіть каву... Хоча сумніваюся, що хтось витримає до кави...

— Бруд. „Cafe de Terre“, — твердо сказав менеджер. — Справжня земляна кава.

— Але вони помітять це, пане!

— Дотепер не помічали, — похмуро відказав менеджер.

— Ми ніколи не вийдемо сухими з води, пане. Ніколи.

У країні, де небо існувало лише над головою, Середній Дейв Білоліл спускав по сходах черговий мішок, повний грошей.

— Тут, певно, кілька тисяч, — зауважив Сітка.

— Сотні тисяч, — відказав Середній Дейв.

— А це що таке? — запитав Котяче Око, відкриваючи коробку. — Якийсь папір, — він штовхнув її вбік.

Середній Дейв зітхнув. Він підтримував класову солідарність, але іноді Котяче Око діяв йому на нерви.

— Це документи на право власності, — сказав він. — І вони набагато дорожчі, ніж гроші.

— Папір дорожчий за гроші? — перепитав Котяче Око. — Ха, завжди думав, що те, що можна спалити, витратити неможливо.

— Зажди, — перебив Сітка. — Я чув про них. Зубна Фея має якусь власність?

— Потрібно ж хоч якось заробляти, — сказав Середній Дейв. — Щоб під подушку по пів долара класти.

— Якщо ми їх украдемо, вони стануть нашими?

— Це питання на засипку? — запитав Котяче Око, вищирившись.

— Так, але... десять тисяч кожному — не так уже й багато, порівняно з усім цим.

— Він не зможе не зауважити...

— Панове.

Вони повернулися. Часначай стояв у дверях.

— Ми просто... ми просто складали це все в купу, — сказав Сітка.

— Звичайно. Знаю. Я ж вам наказав.

— Ага. Саме так. Наказали, — із вдячністю сказав Сітка.

— Так багато всього, — сказав Часначай, усміхнувшись.

Котяче Око закашлявся.

— Мабуть, цілі тисячі, — сказав Середній Дейв. — А що робити з цими правами власності й усім іншим? Подивіться, ось це документ на тютюнову крамницю в провулку Обдирайлівка! В Анк-Морпорку! Я купую там свій тютюн! Старий Наперсток завжди нарікає на оренду!

— Ага. То ви відчинили сейфи, — радісно сказав Часначай.

— Ну... так...

— Чудово. Чудово! — зрадів Часначай. — Я вас не просив, але... чудово. І як, гадаєте, заробляла Зубна Фея? Із допомогою маленьких Гномиків у невідомих шахтах? Чарівне золото? Але воно рано-вранці перетворюється на попіл!

Він розсміявся. Сітка розсміявся. Навіть Середній Дейв розсміявся. А тоді Часначай раптово кинувся на нього, зі всієї сили притискаючи до стіни.

Щось мелькнуло. Він спробував кліпнути, і його ліва повіка раптово перетворилася на згусток болю.

Звичайне око Часначая (якщо його можна було назвати звичайним) опинилося за кілька сантиметрів від його обличчя. Зіниця перетворилася на точку. У ній Середній Дейв розгледів руку Часначая, просто перед своїм обличчям.

Вона стискала ніж. Його лезо було за якусь частку дюйма від правого ока Середнього Дейва.

— Я знаю, люди кажуть, що я вбиваю, щойно погляну, — прошепотів Часначай. — Насправді, краще б я вбив тебе, ніж на тебе дивився, пане Білоліл. Ти стоїш у замку зі щирого золота й наміряєшся вкрасти кілька пенні. Лишенько. І що ж мені з тобою робити?

Він трохи розслабився, але його рука все ще тримала ніж біля ока Середнього Дейва, що й не змигнув.

— Думаєте, вам допоможе Банджо? — запитав він. — Саме так було раніше, га? Але я подобаюся Банджо. Насправді, Банджо — мій друг.

Середньому Дейву вдалося зиркнути за вухо Часначая. Його брат тихенько стояв там із відсутнім виразом обличчям — так завжди було у нього в перервах між наказами або в очікуванні нових думок.

— Мене б сильно засмутило, якби я довідався, що в тебе щодо мене з’явилися негативні думки, — сказав Часначай. — У мене залишилося так мало друзів, пане Середній Дейв.

Він зробив крок назад і щасливо усміхнувся.

— Ну що, мир? — запитав він, а Середній Дейв сповз по стіні. — Поможи йому, Банджо.

Банджо сунув вперед за командою.

— У Банджо серце маленької дитини, — сказав Часначай, ховаючи ножа в глибинах свого вбрання. — Схоже, у мене теж.