Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 59)

Решта застигла на своїх місцях. Вони не рухалися з моменту нападу. Середній Дейв був кремезним чолов’ягою, а Часначай — худий як тріска, але він відірвав Середнього Дейва від землі, як пір’їнку.

— Що стосується грошей, то насправді вони мені абсолютно непотрібні, — сказав Часначай, зручніше вмощуючись на мішку зі сріблом. — Це так, копійки. Можете поділитися ними між собою, і ви, без сумніву, пересваритеся й будете довго й нудно намагатися перехитрити один одного. Лишенько. Так жахливо, коли дружба припиняється.

Він копнув мішок. Той розірвався. Срібло та мідь посипалися дорогою цівкою.

— І ви вихвалятиметеся й будете циндрити їх на жінок і питво, — сказав він, а вони слідкували за монетами, що покотилися в різні боки. — Думка про розумні інвестиції ніколи не прийде до ваших пошрамованих умів...

Банджо щось пробурчав. Навіть Часначай терпляче чекав, поки велетень формулював речення. У результаті пролунало:

— Я маю свинку-скарбничку.

— А що ти робитимеш із мільйоном доларів, Банджо? — запитав Часначай.

Знову бурчання. Банджо скривився.

— Куплю... свинку-скарбничку більшого розміру?

— Молодець, — найманець підвівся. — Ходімо, глянемо, як справи у нашого чарівника.

Він вийшов з кімнати, не озираючись. За мить Банджо рушив за ним.

Інші намагалися не дивитися один одному в очі. Тоді Сітка запитав:

— Він казав, що ми можемо взяти гроші й піти?

— Не будь дурним, ми не встигнемо пройти й десяти метрів, — сказав Середній Дейв, досі тримаючись за обличчя. — Боги, як болить. Схоже, він відрізав повіку... він відрізав кляту повіку...

— Тоді киньмо все й тікаймо! Я не підписувався їздити на тиграх!

— А що ти зробиш, коли він тебе знайде?

— Нащо йому панькатися з такими, як ми?

— На друзів час завжди знайдеться, — гірко зауважив Середній Дейв. — Заради богів, принесіть хто-небудь якусь чисту ганчірку...

— Ну добре, але... але він ж не зможе шукати нас скрізь.

Середній Дейв похитав головою. Він закінчив вуличну академію Анк-Морпорка, і постійні сутички загострили його інтелект й інстинкт самозбереження. Достатньо було поглянути в різні очі Часначая, щоб зрозуміти: якщо він захоче вас знайти, то не буде шукати скрізь. Він шукатиме тільки там, де ви ховатиметеся.

— Чим він так подобається твоєму брату?

Середній Дейв скривився. Банджо завжди робив те, що йому казали, просто тому, що це сказав Середній Дейв. Щонайменше дотепер.

Мабуть, причиною всьому став той удар у барі. Середній Дейв не любив про це згадувати. Він обіцяв матері, що пригляне за Банджо[24], а Банджо тоді підкосився, як дерево при падінні. А коли Середній Дейв підвівся зі стільця, щоб вправити неврівноважений мозок Часначая на місце, то раптом усвідомив, що найманець стоїть позаду з ножем у руці. На очах в усіх. Справжнє приниження, інакше не скажеш...

І тоді Банджо сів, здивовано озираючись, і виплюнув зуб...

— Якби Банджо не ходив би з ним весь час, ми могли б напасти на нього гуртом, — сказав Котяче Око.

Середній Дейв підняв голову, притискаючи хустку до ока.

— Гуртом? — перепитав він.

— Ага, це ти в усьому винен, — продовжив Сітка.

— Справді? То це не ти кричав: „Ого, десять тисяч доларів, я в ділі!“?

— Я не знав, що все буде настільки страшно! Я хочу додому! — позадкував Сітка.

Попри біль і гнів, Середній Дейв вагався. Зазвичай Сітка так не скаржився і не бурчав. Немає сенсу брехати, місце було доволі дивним, а ситуація із зубами — вкрай незвичною, але з Сіткою він пережив важкі часи: їх переслідувала і Варта, і Гільдія Злодіїв, однак Сітка залишався незворушним у будь-якій ситуації. А якби їх схопила Гільдія, то прибила б їм вуха до щиколоток і кинула в річку. У книзі правил Середнього Дейва — доволі тонкій і доповненій уявними чорнилами — не було ситуації, гіршої за цю.

— Що з вами? — здивувався він. — Поводитеся, як маленькі діти!

— Він тепер доставляє мавпам раніше, ніж людям?

— Цікаве зауваження, пане. Можливо, воно лише підтверджує мою теорію, за якою люди насправді походять від мавп, — сказав Зрозум. — Смілива гіпотеза, яка повинна стерти багатовікове невігластво, якби комітет із грантів нарешті дозволив мені найняти човен й обплисти острови...

— Я просто думав, що він доставляє подарунки в алфавітному порядку, — сказав Ридикуль.

У холодний камін посипалася сажа.

— Це, очевидно, він, як думаєш? — продовжив Ридикуль. — Ну, зараз побачимо...

Щось приземлилося в попіл. Поки постать підіймалася, двоє чарівників мовчки стояли в темряві. Зашелестів папір.

— ПОДИВИМОСЯ...

Почувся стук — із рота Ридикуля випала люлька.

— Хто ти, чорт забирай? — скрикнув він. — Пане Впертонзе, запаліть свічку!

— ЗВИЧАЙНО Ж, БАТЬКО ВЕПР. EM. ХО. ХО. ХО. ХТО Б ІЩЕ МІГ БИ СПУСТИТИСЯ ДИМАРЕМ У ЦЮ НІЧ?

— Ти — не він!

— ВІН! ГЛЯНЬ: У МЕНЕ Є БОРОДА, ПОДУШКА Й УСЕ ІНШЕ!

— У тебе дуже худе обличчя!

— Я... Я... НЕЗДУЖАЮ. УСЕ ВІД ХЕРЕСУ. І СТРЕСУ. Я ПРИХВОРІВ.

— Смертельно, я б сказав, — Ридикуль схопив його за бороду. Гумка голосно луснула.

— Це несправжня борода!

— НЕПРАВДА, — із відчаєм відказав Смерть.

— Ось гачки для вух, які, гадаю, завдали тобі багато незручностей!

Ридикуль вимахував викривальним доказом.

— Навіщо ти спускався димарем? — продовжував він. — І то було аж ніяк не вишукано.

Смерть на свій захист помахав маленьким клаптиком паперу.

— „ОФІЦІЙНИЙ ЛИСТ ДО БАТЬКА ВЕПРА“, — СКАЗАНО ТУТ... — почав він, знову зиркнувши на записку. — ДОВОЛІ БАГАТО. ЦЕ ДОВГИЙ СПИСОК. БІБЛІОТЕЧНІ ШТАМПИ, ДОВІДНИКИ, ОЛІВЦІ, БАНАНИ...

— Бібліотекар попросив у Батька Вепра таке? — здивувався Ридикуль. — Чому?

— НЕ ЗНАЮ, — відповів Смерть. Це була дипломатична відповідь. Він тицьнув пальцем в один рядок, який хотів показати Архіректору. Закарлючка орангутана, що мала означати „дупу качки“, мала доволі хитромудрий вигляд.

— У моїй шухляді їх сила-силенна, — задумався Ридикуль. — Завжди з радістю даю олівець будь-кому, якщо він може довести, що використав старий.

— ВОНИ МАЮТЬ ПОКАЗАТИ ВАМ ВІДСУТНІСТЬ ОЛІВЦЯ?

— Звичайно. Якщо комусь необхідні якісь матеріали, варто лише підійти до мене. Ніхто не скаже, що це нерозсудливо з мого боку.

Смерть уважно перевірив список.

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО, — підтвердив він із антропологічною точністю.

— Окрім бананів, звичайно. Я б не тримав рибу у своєму столі.

Смерть подивився на список, а тоді знову на Ридикуля.

— ГАРАЗД? — запитав він, сподіваючись, що обрав правильне слово.

Чарівники чудово знали, коли їм судилося померти.[25] Ридикуль таких передчуттів не мав і, на превеликий жах Зрозума, стусонув Смерть у подушку.