Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 50)

— Це може бути небезпечно. Сумніваюся, що вона там за своєю власною волею. Ти зможеш допомагати мені в бійці?

— Так. Я зможу блювати на супротивника.

Це була халупа в найвіддаленіших околицях міста Скрот. У нього було багато околиць, настільки розкинутих — то якийсь уламок візка, то мертвий собака, — що часто люди проходили крізь нього, навіть не усвідомлюючи про його існування, та й з’явився він на картах лише тому, що незаповнений простір сильно бентежив картографів.

Вепроніч приходила після врочистого Капустозбору, тоді в Скроті наставало затишшя аж до життєрадісного фестивалю Пагонів.

У хатині стояла залізна піч із трубою, яка виходила через дах із цупкого капустяного листя.

З боку труби долинали приглушені голоси.

— ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ. СПРАВЖНЄ БЕЗГЛУЗДЯ.

— Думаю, традиція з’явилася лише тоді, коли кожен змайстрував широкий димар, пане, — цей голос міг належати лише тому, хто стояв на даху й кричав у трубу.

— ДІЙСНО? СПАСИБІ ХОЧ, ЩО ПІЧ НЕ ЗАПАЛИЛИ.

Почулося приглушене дряпання і стукіт, а тоді внизу печі щось грюкнуло.

— ДІДЬКО.

— У чому справа, пане?

— ВСЕРЕДИНІ НЕМАЄ РУЧКИ. ЯК НЕОБАЧНО.

Пролунало ще кілька ударів, тоді скрегіт, і кришка печі нарешті піднялася і відсунулася вбік. З’явилася рука й відразу почала намацувати ручку.

А намацавши, ще довго вовтузилася — було очевидно, що рука не належала людині, що звикла відчиняти двері.

Нарешті Смерті вдалося вибратися з печі. Як саме — описати доволі складно, не складаючи сторінку. Час і простір, на думку Смерті, були поняттями, що його не стосувалися. У його випадку навпроти них ставилася помітка в графі „Не застосовується“. Можливо, якби ви уявили Всесвіт у вигляді величезного гумового аркуша, це би допомогло — але, можливо, і ні.

— Пане, впустіть! — пролунав жалібний голос з даху. — Тут справжній дубак.

Смерть підійшов до дверей, з-під яких крізь щілину залітав сніг, та нервово їх оглянув. Зовні почувся стук, і голос Альберта прозвучав набагато ближче.

— Що сталося, пане?

Смерть просунув голову крізь дошки дверей.

— ТУТ ТАКІ МЕТАЛЕВІ ШТУКИ...

— Засуви, пане. Треба їх відсунути, — пояснив Альберт, затиснувши руки під пахвами, щоб зігрітися.

— ОН ЯК.

Голова Смерті зникла. Альберт тупцював на місці й спостерігав за хмаринками, що утворювалися в повітрі від його дихання, слухаючи жалюгідне пошкрябування по той бік дверей. Голова Смерті з’явилася знову.

— ЕМ...

— Це клямка, пане, — втомлено пояснив Альберт.

— ТАК. ЗВИЧАЙНО.

— Треба покласти на неї великий палець і натиснути.

— ЯСНО.

Голова зникла. Альберт чекав, раз у раз підстрибуючи.

Знову з’явилася голова.

— Е... ТИ КАЗАВ, ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ...

Альберт зітхнув.

— А тоді натиснути й потягнути, пане.

— А. ТОЧНО. ЗРОЗУМІВ.

Голова зникла.

„О боги, — подумав Альберт. — Для нього це наче китайська грамота“.

Двері різко відчинилися. За ними стояв Смерть із гордою усмішкою на обличчі, і Альберт ввалився в кімнату разом із поривом снігу.

— Чорт забирай, холоднішає не на жарт! — скрикнув Альберт. — У нас є херес? — із надією додав він.

— СХОЖЕ, ЩО НІ.

Смерть подивився на панчоху, причеплену до печі. Вона виявилася дірявою.

До неї додавали лист, написаний кострубатим почерком. Смерть підняв його до очей.

— ХЛОПЧИК ХОЧЕ ШТАНИ, ЯКИМИ ЙОМУ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ДІЛИТИСЯ, ВЕЛИЧЕЗНИЙ М’ЯСНИЙ ПИРІГ, ЦУКРОВУ МИШКУ, БАГАТО ІГРАШОК І ЩЕНЯ З КЛИЧКОЮ БРУДНУЛЯ.

— Як мило, — сказав Альберт. — Аж сльози на очі навертаються, тому що він отримає лише маленьку дерев’яну іграшку та яблуко.

— АЛЕ В ЛИСТІ ЧІТКО НАПИСАНО...

— Так, ну, але ж враховуючи соціально-економічні фактори... — сказав Альберт. — Світ перетвориться на суцільний хаос, якщо всі отримають те, що вони просять.

— У МАГАЗИНІ Я ДАВАВ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ПРОСИЛИ...

— Так, і це ще призведе до великих неприємностей у майбутньому, пане. Усі ці „іграшкові свині, які дійсно працюють“. Я нічого не казав, бо треба було виконувати роботу, але так більше не можна. Яка користь від бога, який дає тобі все, чого забажаєш?

— НІЯКОЇ.

— Надія — ось що важливо. Надія — важлива складова віри. Дайте людям варення сьогодні, і вони просто сядуть і їстимуть його. Скажіть, що дасте його завтра, — і вони сподіватимуться вічно.

— ТОБТО САМЕ ТОМУ БІДНИМ ДІСТАЮТЬСЯ ДЕШЕВІ РЕЧІ, А БАГАТИМ — ДОРОГІ?

— Саме так, — відказав Альберт. — У цьому й весь сенс Вепроночі.

Смерть майже перейшов на крик.

— АЛЕ БАТЬКО ВЕПР — ЦЕ Я! — і зі збентеженням додав. — ПРИНАЙМНІ НА ЦЕЙ МОМЕНТ.

— Без різниці, — сказав Альберт, знизуючи плечима. — Пригадую, у дитинстві я приглянув у магазині величезного коня, попросив його як подарунок на Вепроніч... — на мить його обличчя скривилося в похмурій посмішці. — Пам’ятаю, якось я годинами, у холодний, наче милосердя, день, годинами стояв, притиснувшись носом до вікна... аж поки вони не почули мої крики й не відірвали мене від нього. Я бачив, як вони зняли його з вітрини, адже хтось його купив, і, знаєте, на якусь секунду я подумав, що він призначався мені... О боги, як я мріяв про того іграшкового коня! Він був червоно-білим, мав справжнє сідло й усе інше. І навіть гойдалку! Я би вбив заради цього коня, — він знову знизав плечима. — Звісно, у мене не було шансів. У нас навіть не було горщика, щоб попісяти, і доводилося плювати на хліб, щоб хоч якось його розм’якшити...

— ПРОСВІТИ МЕНЕ. ХІБА ТАК ВАЖЛИВО МАТИ ГОРЩИК ДЛЯ ПІСЯННЯ?

— Це... це радше метафора. Значить, що ти бідний як церковна миша.

— А ВОНИ БІДНІ?

— Ну... так.

— АЛЕ ТОЧНО НЕ БІДНІШІ ЗА ІНШИХ МИШЕЙ? ДО ТОГО Ж У ЦЕРКВАХ ЗАЗВИЧАЙ БАГАТО СВІЧОК І ВСЯКОЇ ВСЯЧИНИ, ЯКУ МОЖНА З’ЇСТИ.

— Це ще одна метафора, пане. Не слід сприймати її буквально.

— А. РОЗУМІЮ. ПРОДОВЖУЙ.

— Звісно, я однаково повісив панчоху в ту Вепроніч, і знаєте, що я побачив вранці? Наш тато поклав туди дерев’яного коника, якого вирізьбив власноруч...

— АГА, — сказав Смерть, — І ВІН БУВ ВАРТІСНІШИЙ ВІД УСІХ НАЙДОРОЖЧИХ КОНИКІВ У СВІТІ.

Альберт різко зиркнув на нього.