Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 49)

Скрип почувся з-за рогу.

Він долинав із багатоповерхової споруди, надзвичайно хиткої на вигляд.

Вона була схожа на облогову вежу, відкриту з боків. Біля підніжжя, між колесами, крутилися педалі, завдяки яким і пересувалася штукенція.

Сюзен міцно трималася за перила горішньої платформи.

— Ти можеш прискоритися? — поцікавилася вона. — Ми зараз лише біля букви „Б“!

— Я кручу ці педалі вже сто років! — задихався О Боже.

— Ну, „А“ — дуже популярна буква.

Сюзен підняла погляд на полиці. „А“ призначалася й для анонімів, тобто всіх тих людей, які з тої чи іншої причини не мали імені.

Як правило, ці книжки були короткими.

— Ах. „Бо“... „Бог“... „Бод“... Поверни наліво...

Масивна башта зі скрипом завернула за наступний ріг.

— Ну, „Бу“... чорт забирай, „Бут“ щонайменше на двадцять полиць вище.

— Чудово, — похмуро відізвався О Боже.

Він натиснув на важіль, який перемістив ланцюг від одного колеса на інше, і знову почав крутити педалі.

Масивна башта зі скрипом почала рух угору.

— Чудово, ми на місці, — закричала Сюзен через кілька хвилин повільного підйому. — Ось... погляньмо... Аабана Бутля.

— Гадаю, Фіалка буде набагато далі, — сказав О Боже, намагаючись зіронізувати.

— Далі!

Трохи похитуючись, башта рушила вздовж „Б“.

— Стоп!

О Боже вдарив гальмівною педаллю об колесо, і башта здригнулася.

— Здається, це вона, — сказав голос зверху. — Можеш спускатися.

Заоберталося величезне колесо з масивними свинцевими тягарцями, і вежа почала складатися, поскрипуючи й скрегочучи. Останні кілька футів Сюзен подолала драбиною.

— Тут є кожен? — здивувався О Боже, спостерігаючи за дівчиною, що гортала сторінки.

— Так.

— Навіть боги?

— Усе живе й самосвідоме, — відказала Сюзен, не піднімаючи голови. — Це якось... дивно. Неначе вона в якійсь... в’язниці. Кому б знадобилося замикати зубну фею?

— Комусь із вкрай чутливими зубами?

Сюзен повернулася на кілька сторінок назад.

— Так... каптур на голові, якісь люди її кудись несуть... Але... — вона перегорнула сторінку... тут написано, що востаннє вона завітала до Банджо і... так, отримала зуба... а потім їй здалося, наче позаду неї хтось стоїть... поїздка на кареті... зняли каптур... якась дорога... і...

— І це все є в книзі?

— Це автобіографія. У кожного вона є. У ній записується все твоє життя.

— І в мене така є?

— Думаю, так.

— Ого. Прокинувся, проблювався, захотів померти. Таке собі чтиво, якщо чесно.

Сюзен перегорнула сторінку.

— Вежа, — сказала вона. — Її помістили у вежу. Фіалка зауважила, що та висока й біла всередині... але не зовні? Вона здається несправжньою. Навколо неї ростуть яблуні, але ці дерева якісь неправильні. А ще там є річка, але також якась дивна. У ній видно золотих рибок... на поверхні.

— Ага. Забруднення, — зі знанням сказав О Боже.

— Сумніваюся. Тут написано, що вона бачила, як вони плавають.

— На поверхні води?

— Так їй здалося.

— Справді? Може вона того запліснявілого сиру наїлася?

— І блакитне небо, але... вона, мабуть, помилилася... тут сказано, що блакитне небо було лише вгорі...

— Так-так. Найкраще місце для неба, — підтвердив О Боже. — Небо під тобою швидше за все передбачає неприємності.

Сюзен погортала сторінку туди-сюди.

— Вона має на увазі... що небо є над головою, але не з країв. Ніякого неба на горизонті.

— Пробач, — сказав О Боже. — На цьому світі я недовго й усвідомлюю це, але, на мою думку, небо на горизонті повинно бути. Інакше як дізнатися, що це горизонт?

У Сюзен закралося відчуття, що вона бачила щось схоже, але спогади сховалися, коли вона спробувала на них зосередитися.

— Я вже бачила це місце, — сказала вона, торкаючись сторінки. — Якби вона тільки придивилася до дерев... Тут написано, що в них коричневі стовбури та зелене листя, і сказано, що, на її думку, вони були дивними. І... — вона зосередилася на наступному параграфі. — Квіти. Ростуть у траві. З великими круглими пелюстками.

Сюзен знову втупилася в О Боже невидющими очима.

— Це дещо невідповідний ландшафт, — зауважила вона.

— Мені все здається доволі реальним, — сказав О Боже. — Небо. Дерева. Квіти. Мертві риби.

— Коричневі стовбури дерев? Зазвичай вони сіруваті та вкриті мохом. Коричневі стовбури можна побачити лише в одному місці, — сказала Сюзен. — Це те саме місце, де небо є лише над головою. Блакить ніколи не доходить до землі.

Вона підняла очі. У дальньому кінці коридору містилося одне з дуже високих, дуже тонких вікон. Воно виходило на чорні сади. Чорні кущі, чорна трава, чорні дерева. Скелетики риб плавають у чорних водах ставка під чорними водяними ліліями.

Певні кольори там таки вирізнялися, але їх можна було отримати, лише пропустивши чорний промінь через призму. То тут, то там вгадувалися відтінки, у деяких місцях чорний можна було сприйняти за темно-фіолетовий або опівнічно-синій. Але переважно все було чорної барви, під чорним небом, тому що цей світ належав Смерті — чим усе й пояснювалося.

Смерть був саме тієї форми, яку люди створювали для нього протягом багатьох століть. Чому кістлявий? Бо кістки були пов’язані зі смертю. Смерть мав косу, оскільки землероби вбачали в цьому вдалу метафору. І жив у похмурій місцині, тому що людська уява не дозволяла уявити його в якомусь затишному куточку з квітами.

Такі істоти, як Смерть, жили в людській уяві, там вони й набували форми. Він не був єдиним...

...але йому не сподобався сценарій. Він почав цікавитися людьми. Це була думка чи просто спогад про те, що ще не відбулося?

О Боже стежив за її поглядом.

— Ми можемо піти за нею? — поцікавився він. — Я кажу „ми“, бо, думаю, влип, оскільки опинився в неправильному місці.

— Вона жива. Це значить, що вона смертна, — сказала Сюзен. — А також те, що я можу її знайти.

Вона повернулася і попрямувала до виходу з бібліотеки.

— Якщо вона каже, що небо є лише над головою, що ж тоді між ним і горизонтом? — запитав О Боже і почав бігти, щоб не відставати.

— Тобі необов’язково йти зі мною, — сказала Сюзен. — Це не твоя проблема.

— Так, але з огляду на те, що єдина мета мого життя — кепське самопочуття, будь-яка зміна — на краще.