Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 51)

— Ні! — сказав він. — Не був. Я сумував, що то не та велика конячка з вітрини.

Смерть набув здивованого вигляду.

— АЛЕ Ж НАБАГАТО КРАЩЕ ОТРИМАТИ ІГРАШКУ, ВИРІЗЬБЛЕНУ ВЛА...

— Тільки дорослі так думають, — сказав Альберт. — У сім років діти зазвичай маленькі егоїстичні негідники. Хай там як, після вечері тато напився і наступив на нього.

— ВЕЧЕРІ?

— Ну, у нас було трохи свинячого жиру, щоб мастити на хліб...

— НАВІТЬ ЯКЩО ТАК, АЛЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ...

Альберт зітхнув.

— Як скажете, пане, як скажете.

Тепер Смерть був обурений.

— УЯВІМО, БАТЬКО ВЕПР ТАКИ ПРИНІС ТОБІ ТОГО ЧУДОВОГО КОНЯ...

— А, тато віддав би його за пару пляшок, — сказав Альберт.

— АЛЕ МИ БУЛИ В ОСЕЛЯХ З КУПОЮ ІГРАШОК І ПРИНЕСЛИ ЦИМ ДІТЯМ ЩЕ БІЛЬШЕ ЗАБАВОК. А В БУДИНКАХ, ЯК ОТ ЦЕЙ, ДІТИ НЕ ОТРИМАЛИ МАЙЖЕ НІЧОГО.

— Коли я був маленький, то віддав би все, щоб отримати таке „майже нічого“, — сказав Альберт.

— МАЄШ НА УВАЗІ, СЛІД РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ?

— Приблизно так, пане. Боги теж так думають. Не давайте їм забагато і скажіть, щоб вони цим задовольнилися. Варення буде завтра, розумієте?

— ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО, — Смерть завагався. — ТОБТО... ЦЕ ПРАВИЛЬНО, РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ. АЛЕ ЩОБ РАДІТИ ЦЬОМУ, ПОТРІБНО ХОЧ ЩОСЬ МАТИ. ЯКИЙ СЕНС РАДІТИ, НІЧОГО НЕ МАЮЧИ?

Це питання завело Альберта в нові глибини соціальної філософії.

— Не знаю, — сказав він. — Гадаю, дехто міг би відповісти, що має місяць, зірки й тому подібне.

— СУМНІВАЮСЯ, ЩО ВОНИ МОГЛИ Б ПРЕД’ЯВИТИ ДОКУМЕНТИ НА ПРАВО ВЛАСНОСТІ.

— Я знаю лише те, що якби тато спіймав нас із великим мішком дорогих іграшок, то надавав би нам по вухам за те, що ми їх буцімто украли.

— ЦЕ ЯКОСЬ... НЕЧЕСНО.

— Таке життя, пане.

— АЛЕ НЕ Я.

— Я мав на увазі, так повинно бути, — сказав Альберт.

— НІ. ТИ МАЄШ НА УВАЗІ, ЩО ТАК БУВАЄ.

Альберт притулився до печі й скрутив одну зі своїх страшних тонких папірос. Краще дати панові самому все владнати. Зрештою, так завжди й відбувалося. Як тоді, зі скрипкою. Три дні пройшли безуспішно — лише жалібні скрипи й порвані струни, після чого він більше ніколи її не торкався. У цьому й полягала проблема. Чим би пан не займався, результат був подібним. Коли йому щось залазило в голову, треба було лише чекати, поки воно звідти не вилізе.

Він думав, що Вепроніч — це... сливовий пудинг, бренді та „хо-хо-хо“, але його розум не міг ігнорувати все інше.

Те, що завдавало йому болю.

— ЦЕ ВЕПРОНІЧ, — сказав Смерть, — І ЛЮДИ ВМИРАЮТЬ НА ВУЛИЦЯХ. ОДНІ БЕНКЕТУЮТЬ В ЗАТИШНИХ ДОМІВКАХ, А В ІНШИХ УЗАГАЛІ НЕМАЄ ДОМУ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Ну, звичайно, це дуже суперечливе питання... — почав Альберт.

— СЕЛЯНИН МАЄ ЖМЕНЬКУ КВАСОЛІ, А КОРОЛЬ СТІЛЬКИ ВСЬОГО, ЩО НАВІТЬ НЕ ПОМІТИТЬ ТІЄЇ ДЕЩИЦІ, ЯКУ ВІДДАВ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Так, але якщо віддати все селянину, то за рік чи два він стане таким самим зарозумілим, як і король... — почав Альберт, цинічний спостерігач людської натури.

— ГРІХ І ЧЕСНОТА? — запитав Смерть. — ЛЕГКО БУТИ ДОБРОЧЕСНИМ, КОЛИ ТИ БАГАТИЙ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

Альберт хотів заперечити. Хотів сказати: „Дійсно? Чому ж тоді є так багато багатіїв-негідників? А бідність — це не обов’язково вада. Коли я був маленьким, ми були бідними, але залишалися чесними. Ну, радше дурними, ніж чесними, якщо казати правду. Але переважно чесними“.

Проте він не заперечив. Пан був не в тому гуморі. Він завжди робив те, що потрібно було зробити.

— Ви самі казали, що ми повинні робити це для того, щоб люди знову повірили... — почав він, затнувся й почав знову. — Говорячи ж про справедливість, пане, ви самі...

— БАГАТИЙ ЧИ БІДНИЙ — ДО ВСІХ Я СТАВЛЮСЯ ОДНАКОВО, — гаркнув Смерть. — АЛЕ ЗАРАЗ НЕ ЧАС СУМУВАТИ. ПОРА ВЕСЕЛИТИСЯ, — він загорнувся у свій червоний плащ. — І РОБИТИ УСЕ ТЕ, ЩО РОБЛЯТЬ У ВЕПРОНІЧ, — додав.

— Тут немає леза, — сказав О Боже. — Лише руків’я меча.

Сюзен відійшла від світла й махнула рукою. У повітрі майнула блискуча блакитна лінія, на мить окресливши край — такий тонкий, що його ледь було видно.

О Боже позадкував.

— Що це?

— О, це те, що може порізати повітря на крихітні шматочки. Може відірвати душу від тіла, тому відійди, будь ласка.

— Звісно, звісно.

Сюзен виловила чорні піхви з підставки для парасольок.

Підставка для парасольок! Тут ніколи не дощило, але в Смерті була підставка для парасольок. Ні в кого зі знайомих Сюзен не було такої підставки. У рейтингу найкорисніших меблів підставка для парасольок була б на останньому місці.

Смерть жив у чорному світі, де усе темне і немає нічого живого, а в його величезній бібліотеці пил і павутина були лише тому, що він створив їх для досягнення відповідного ефекту. На небі ніколи не з’являлося сонце, і повітря було непорушним, однак у нього була підставка для парасольок. А біля ліжка лежала пара срібних гребінців. Він хотів бути чимось більшим, ніж просто кістлявою примарою. Намагався якось окреслити свою особистість, але видав себе, перестарався, наче хлопчик-підліток, який перед виходом використовує одеколон „Несамовитий“.

Дідусь завжди помилявся. Він бачив життя лише ззовні й ніколи не розумів до кінця.

— На вигляд доволі небезпечний, — зауважив О Боже.

Сюзен поклала меч у піхви.

— Сподіваюся, він таким і є, — сказала вона.

— Гм... а куди ми йдемо?

— Кудись, де небо буває лише над головою, — сказала Сюзен. — Я бачила це місце. Нещодавно. Воно мені знайоме.

Вони підійшли до конюшень. Хропунець покірно чекав.

— Я вже казала, що тобі необов’язково йти зі мною — сказала Сюзен, хапаючись за сідло. — Ти ж просто... випадковий спостерігач.

— Але ж я ще й бог похмілля, який вилікувався від похмілля, — сказав О Боже. — Тепер я взагалі ні до чого не придатний.

Він мав такий жалюгідний вигляд, що Сюзен змилостивилася.

— Ну добре. Тоді ходімо.

Вона затягнула його на коня позаду себе.

— Просто тримайся, — наказала Сюзен, а тоді додала: — Але за якесь інше місце.

— Вибач, я щось не те зробив?

— Довго пояснювати, та й ти, ймовірно, не зрозумієш усіх слів. Краще тримайся за талію.

Сюзен дістала часомір Фіалки й піднесла його до очей. Там залишилося ще багато піску, але вона не знала, чи це хороший знак.

Однак знала напевне, що кінь Смерті може дістатися у будь-яку точку Дискосвіту.

Скрип Гексового пера під час письма нагадував звуки павука, збожеволілого від ув’язнення у коробці сірників.