Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 25)

— Ну, насправді ми зробили їй одне вухо, — сказав Зрозум. — Ем...

Він вказав на великий барабан у лабіринті трубок.

— А це не стара слухова труба Кошеля Бука стирчить он з того боку? — підозріло поцікавився Ридикуль.

— Так, Архіректоре, — прокашлявся Зрозум. — Розумієте, звук — це хвильове явище...

Він зупинився. У його мозку з’явилися певні передчуття. Зрозум знав, що Ридикуль подумає, що він говорить про море. Тоді виникне одна з тих нескінченних суперечок, які завжди траплялися, коли хто-небудь намагався щось пояснити Архіректору. Слова «прибій» і, мабуть, «морозиво» та «пісок» майже точно...

— Усе робиться магією, Архіректоре, — приречено сказав він.

— А. Ну ясно, — трохи розчаровано сказав Ридикуль. — Ніяких складних штучок із пружинами, зубчастими коліщатками й трубочками?

— Саме так, пане, — сказав Зрозум. — Лише магія. Достатньо просунута магія.

— Зрозуміло. І як вона працює?

— Гекс чує все, що ви говорите.

— Цікаво. То немає необхідності пробивати дірки в картоні й натискати на клавіші, як ви, хлопці, постійно робите?

— Зараз все побачите, пане, — пообіцяв Зрозум. — Гаразд, Адріане, ініціалізуйте ГНВ.

— Як це робиться? — не вгавав Ридикуль.

— Це... це значить потягнути головний найбільший важіль, — сказав Зрозум неохоче.

— А. Економить час.

— Маєте рацію, Архіректоре, — зітхнув Зрозум.

Він кивнув одному зі студентів, і той потягнув великий червоний важіль із позначкою «Не тягнути». Десь усередині Гекса закрутилися шестерні. Маленькі заслонки в мурашниках відчинилися, і мільйони мурашок рознеслися мережами скляних труб. Зрозум постукав по величезній дерев’яній клавіатурі.

— Вражає, що ви, хлопці, пам’ятаєте, як це все робити, — зауважив Ридикуль, продовжуючи спостерігати із виразом, в якому Зрозум побачив вражений інтерес.

— О, переважно я покладаюся на інтуїцію, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Звичайно, спершу доводиться витратити багато часу на навчання. Тепер, Скарбію, — додав він, — уже пора щось сказати.

— Він каже, — люб’язно прокричав Ридикуль Скарбію на вухо, — СКАЖИ ЩОСЬ, СКАРБІЮ!

— Штопор? Матінка каже, що це делікатне становище, — сказав Скарбій.

Усередині Гекса все закрутилося. У задній частині кімнати почало незграбно обертатися величезне перероблене водяне колесо, вкрите черепами овець.

Гусяче перо, закріплене в мережі пружин і керівних рук, почало писати:

+++ Чому Ти Гадаєш, Що В Делікатному Становищі? +++

На мить Скарбій завагався. Тоді сказав:

— Знаєш, у мене є власна ложка.

+++ Розкажи Мені Про Свою Ложку +++

— Ем... це невелика ложка...

+++ Тебе Турбує Твоя Ложка? +++

Скарбій насупився. Тоді, схоже, прояснів.

— Ойой, а ось прийшов і пан Желе, — сказав він, але не особливо радісно.

+++ Як Довго Ти Пан Желе? +++

Скарбій спалахнув.

— Ти знущаєшся з мене? — запитав він.

— Дивовижно! — скрикнув Ридикуль. — Це збило його з пантелику! Краще, ніж піґулки з жаб’ячим порошком! Як ви це зробили?

— Ем... — пробурмотів Зрозум. — Це сталося само собою.

— Дивовижно, — сказав Ридикуль. Він витрусив попіл з люльки об наклейку «Мурашник Inside», через що Зрозум здригнувся. — То ця штука — ніби якийсь величезний штучний мозок?

— Можна і так висловитися, — обережно мовив Зрозум. — Звичайно, Гекс насправді не думає. Зовсім ні. Це так здається, що він думає.

— А. Точно як Декан, — сказав Ридикуль. — А є можливість засунути подібний мозок в голову Декана?

— Він важить десять тонн, Архіректоре.

— А. Дійсно? Ого. Знадобиться доволі великий лом, — він замовк, а потім потягнувся до кишені. — Точно, я ж прийшов сюди не просто так, — додав він. — Цей хлопчина — це Ґном Бородавко.

— Привіт, — сором’язливо озвався Ґном Бородавко.

— ...Який з’явився, щоб провести з нами сьогоднішній вечір. Знаєш, я подумав: це трохи дивно. Звичайно, у Вепроніч завжди стається щось нереальне, — сказав Ридикуль. — Остання ніч року, і так далі. Батько Вепр усюди кружляє, і тому подібне. Час найтемніших тіней, і так далі. Назбирується все окультне лайно за рік. Будь-що може статися. То я й подумав, що ви, хлопці, можете це перевірити. Мабуть, немає про що турбуватися.

— Ґном Бородавко? — перепитав Зрозум.

Ґном міцніше стиснув свій мішок, захисним жестом.

— У цьому не менше, і не більше сенсу, ніж у багатьох інших речей, — сказав Ридикуль. — Зрештою, Зубна Фея ж існує? З таким самим успіхом можна дивуватися, чому бог вина в нас є, а бога похмілля немає...

Він зупинився.

— Хто-небудь інший почув цей шум? — запитав він.

— Пробачте, Архіректоре?

— Ніби дзинь-дзилинь-дзень-дзелень? Як маленькі дзвіночки?

— Нічого подібного не чули, пане.

— О, — Ридикуль стенув плечима. — Хай там як... на чому я закінчив... так... до цього вечора ніхто ніколи не чув про Гнома Бородавку.

— Так і є, — підтвердив ґном. — Навіть я ніколи не чув про себе до цього вечора, а я — це ж я.

— Подивимося, що ми зможемо дізнатися, Архіректоре, — дипломатично відказав Зрозум.

— Чудово, — Ридикуль повернув ґнома в кишеню і подивився на Гекс. — Дивовижно, — повторив він. — Це дійсно лише видається, наче він думає?

— Ем... так.

— Але насправді він не думає?

— Ем... ні.

— То... він просто створює ілюзію мислення, але насправді це звичайна показуха?

— Ем... так.

— Так само, як і більшість людей, — проголосив Ридикуль.

Сідаючи на офіційне коліно, хлопчик зміряв Батька Вепра поглядом, оцінюючи.

— Будьмо відвертими. Я знаю, ти просто якийсь переодягнений дядько, — заявив він. — Оскільки Батько Вепр — біологічна та часова неможливість. Сподіваюся, ми один одного зрозуміли.

— АГА. ТО МЕНЕ НЕ ІСНУЄ?

— Точно. Це лише частина сезонної показухи, до того ж мушу зазначити, значною мірою комерційного спрямування. Моя мати вже купила мені подарунки. Звісно, згідно з моїми інструкціями. Вона часто не розуміє, що саме мені потрібно.