Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 27)

Відчуття з книги хльоснули її, мов батогом...

...Копита, страх, кров, сніг, холод, ніч...

Вона впустила книгу на підлогу, і та закрилася.

— ПИСК?

— Я... в нормі.

Вона поглянула на книгу і зрозуміла, що отримала дружнє попередження, як від домашнього улюбленця, що нетямиться від болю, але все ще достатньо слухняний, щоб не дряпатися і не кусати руку, що його годує, — принаймні не зараз. Де б зараз не був Батько Вепр, — мертвий, живий, чортзна-де, — він хотів залишитися один...

Вона подивилася на Смерть Щурів. Його маленькі очниці палали дивно знайомим блакитним сяйвом.

— ПИСК. И-ИСК?

— Щур каже, що якби він захотів дізнатися про Батька Вепра більше, то пішов би в Замок Кісток.

— О, це просто дитячі казочки, — сказала Сюзен. — Туди, по ідеї, повинні приходити листи, відправлені через димохід. Це просто стара вигадка.

Вона повернулася. Щур із круком на неї витріщалися, і вона зрозуміла, що поводиться занадто нормально.

— ПИСК?

— Щур каже: «Що значить „просто“?» — переклав крук.

Сітка підійшов до Середнього Дейва в саду. Якби це взагалі можна було назвати садом. Це була земля навколо... будинку. Якщо це можна було назвати будинком. Ніхто й словом не обмовився з цього приводу, але час від часу відчувалася потреба вийти назовні. Усередині було щось не те.

Він здригнувся.

— А де він? — поцікавився Сітка.

— О, нагорі, — сказав Середній Дейв. — Досі намагається відчинити ту кімнату.

— Ту, з купою замків?

— Так.

Середній Дейв скручував папіросу. Усередині будинку... або вежі... будівлі, чим би вона не була... курити не виходило, принаймні нормально. Якщо курити всередині, в роті з’являвся бридкий присмак, від якого нудило.

— Для чого? Ми ж зробили те, для чого прийшли. Стояли там, як зграйка підлітків, і дивилися, як той дурнуватий чарівник робить оті фокуси-покуси. Я ледь стримався, щоб не розреготатися. Що йому ще треба?

— Він лиш сказав, якщо кімнату так позабивали, йому просто необхідно побачити, що всередині.

— Я гадав, що ми повинні робити те, заради чого ми прийшли, і піти!

— Так? Ну то скажи йому це. Хоч папіросу?

Сітка взяв мішок тютюну й розслабився.

— Я бачив достатньо лихих місцин, але це вже занадто.

— Ага.

— Його проникливість просто виснажує. І хочеться жерти хоч щось, окрім яблук.

— Ага.

— І це кляте небо. Воно вже починає діяти мені на нерви.

— Ага.

Вони намагалися не дивитися на це кляте небо. З якоїсь причини здавалося, що воно ось-ось упаде на вас. А ще гірше ставало, якщо дивитися в прогалину, де її бути не повинно. Ефект нагадував зубний біль в очних яблуках.

Неподалік від них на гойдалці розхитувався Банджо.

«Дивно, — подумав Дейв. — Схоже, Банджо тут ведеться пречудово».

— Вчора він знайшов дерево, на якому ростуть льодяники, — похмуро сказав він. — Ну, я сказав «вчора», але звідки мені знати напевне? І він йде за ним, як собача. Відтоді, як наша мама померла, ще ніхто не посмів його образити. Знаєш, Банджо... він ж як мала дитина. Всередині. Завжди таким був. Що не ставалося — він біг до мене. Так було... скажи йому «вдар того типа» — і він відразу махав кулаком.

— Та, від його кулака так просто не оговтаєшся.

— Ага. А тепер він всюди йде за ним. Мене від цього нудить.

— То що ти тут забув?

— Десять тисяч доларів. І він каже, що буде ще, знаєш. Більше, ніж ми можемо собі уявити.

Ним, звісно, називали Часначая.

— Його хвилюють не тільки гроші.

— Ну, так, але на захоплення світу я не підписувався, — сказав Середній Дейв. — Так легко влипнути в неприємності.

— Пригадую, твоя мама так казала, — сказав Сітка. Середній Дейв закотив очі. Усі пам’ятали Мамусю Білоліл. — Вона була дуже прямою, твоя мама. Строгою, але справедливою...

— Ага... строгою.

— Пам’ятаю, як вона задушила Блискучого Рона його ж ногою, — продовжував Сітка. — У неї була просто страшенна права рука, у твоєї мами.

— Ага... страшенна.

— Таких, як Часначай, вона би не терпіла.

— Та-а-а, — відгукнувся Середній Дейв.

— Ви, хлопці, влаштували їй чудовий похорон. Прийшли майже всі Затінки. Дуже шанобливо. Стільки квітів. І всі мали такий... — Сітка завагався з вибором слова. — Щасливий вигляд. По-сумному, звичайно.

— Ага.

— Маєш якісь ідеї, як нам повернутися додому?

Середній Дейв похитав головою.

— Я теж ні. Може, знову знайти те місце? Те, що він зробив із візником... Я, ну... такого навіть із власним батьком не вчинив би.

— Ага.

— Зі звичайним божевільним розібратися легко. Але він часом говорить абсолютно нормально, а тоді...

— Ага.

— Можливо, ми разом могли б підкрастися до нього і...

— Ага, звісно. І чи довго ми тоді проживемо? Не більше секунди.

— Нам може пощастити... — почав Сітка.

— Так? Ти ж його бачив. Він не з тих, хто буде погрожувати. Він з тих, хто вб’є тебе, і оком не моргне. Для нього це завиграшки. Ми повинні триматися. Це як в приказці про їзду на тигрі.

— Що за приказка про їзду на тигрі? — підозріло поцікавився Сітка.

— Ну... — Середній Дейв завагався. — Ти... ну, тебе в лице постійно битимуть гілки, стрибатимуть блохи, і таке інше. Але треба триматися. Подумай про гроші. Там їх цілі мішки. Ти сам бачив.

— Я не можу перестати думати, як це скляне око на мене витріщалося. Здається, воно може зазирнути прямо в мою голову.

— Не хвилюйтеся, тебе він ні в чому не підозрює.

— Звідки знаєш?