Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 29)

— ПИСК!

— Так, але він же старий. У такому віці вже не варто по небу літати.

Сюзен витягнула щось напівзасипане снігом.

Це був льодяник у червоно-білу смужку.

Вона розгребла сніг й знайшла дерев’яного солдатика в уніформі такого кольору, яка б не викликала зацікавлення хіба в нічному клубі для хамелеонів під важкими наркотиками. Подальші пошуки привели її до зламаної труби. Із темряви знову почулося скрипіння.

Крук відкашлявся.

— Коли щур говорив, що це місце нагадує шахту, — сказав він, — він мав на увазі, що покинуті шахти скриплять і тріщать так само, розумієш? Ніхто не слідкує за викопною ямою. Усе осипається. Не встигнеш спам’ятатися — і тебе зітре на порошок. Я лиш хотів сказати, що довго розгулювати тут не варто.

Сюзен рушила далі, поринувши в роздуми.

Тут усе було якимось неправильним. Будівля мала вигляд, ніби пустувала роками, що просто не могло бути правдою.

Найближча до неї колона зарипіла й трохи похилилася. З даху посипалися крихітні імлисті кристалики льоду.

Звісно, це місце й не можна було назвати нормальним. Неможливо побудувати настільки великий крижаний палац. Він чимось нагадував будинок Смерті. Коли він його надовго покидав, усі ті призупинені процеси, часові та фізичні, відновлювали свою дію. Немов проривалася якась гребля. Вона вже повернулася, щоб піти геть, і знову почула скрипіння. Воно практично не відрізнялося від вимучених скрипів льоду, за винятком того, що лід зазвичай не стогнав: «О Боже».

У кучугурі лежала якась фігура. Її було складно побачити через довге біле вбрання. Вона була розпластана, ніби впала на сніг, задумавши зробити на ньому ангела, а тоді передумала.

На її голові була подоба вінка, очевидно, із виноградного листя.

І вона не переставала стогнати.

Сюзен підняла очі. Даху тут також не було. Але хто може впасти з такої висоти й вижити?

У будь-якому разі, не людина.

Однак він мав вигляд людини і, теоретично, досить молодої. Але лише теоретично, оскільки навіть при розрідженому світінні, що відбивалося від снігу, обличчя хлопця виказувало, що життя його дістало.

— З тобою все добре? — наважилася запитати вона.

Розпластана постать розплющила очі й подивилася прямо вгору.

— Шкода, що я не помер... — застогнав він.

Шматок криги розміром із будинок обвалився десь у глибинах замку й вибухнув градом гострих уламків.

— Це місце то швидко виправить, — зауважила Сюзен. Вона взяла хлопчину попід руки й витягнула зі снігу. — Думаю, нам пора звідси вшиватися, як гадаєш? Тут зараз усе обвалиться.

— О Боже...

Їй вдалося закласти його руку собі на шию.

— Іти можеш?

— О Боже...

— Набагато ефективніше замовкнути й спробувати пересувати ногами.

— Пробач, схоже, у мене... забагато ніг.

Сюзен доклала всіх зусиль, щоб підняти його, і вони, похитуючись і ковзаючи, рушили до виходу.

— Моя голова, — застогнав хлопчина. — Моя голова. Моя голова. Моя голова. Просто розколюється. Моя голова. Ніби хтось б’є по ній. Моя голова. Молотком.

Так і було. Між вологих кучерів сидів крихітний зелено-фіолетовий бісик із велетенським молотком. Він приязно кивнув Сюзен і знову вдарив молотком.

— О Боже...

— Це необов’язково! — вигукнула Сюзен.

— Хочеш мене повчити? — вишкірився бісик. — Думаєш, краще впоралася би з моєю роботою?

— Я б її взагалі не робила!

— Ну, комусь доводиться таке робити, — зауважив бісик.

— Він. Частина. Договору, — сказав хлопець.

— От бачиш? — сказав бісик. — Не потримаєш молоток, поки я намащую його язик жовтим нальотом?

— Ану геть!

Сюзен спробувала схопити створіння. Воно відскочило, усе ще стискаючи молоток, і схопилося за колону.

— Я частина договору, я... — заверещав бісик.

Хлопець обхопив голову руками.

— Я жахливо почуваюся, — сказав він. — Може, у тебе знайдеться тропіки льоду?

Після чого будівля обвалилася — оскільки деякі умовності сильніші, ніж звичайні закони фізики.

Руйнація Замку Кісток виглядала велично, вражала і здавалася нескінченною. Колони обвалилися, зісковзнула льодяна черепиця, лід затріщав і розколовся. Повітря над руїною заповнювалося хмаркою снігу та кришталиків криги.

Сюзен спостерігала це все з-за дерев. Хлопчина, якого підтримував найближчий стовбур, розплющив очі.

— Дивовижно, — пробурмотів він.

— Ти про те, як усе знову перетворюється на сніг?

— Ні, про те, як ти просто схопила мене й побігла. Ой!

— А, це.

Лід і далі кришився. Упавши, колони розсипалися на дрібні крижинки.

Коли хмаринка снігу нарешті вляглася, навколо не було нічого, окрім снігових заметів.

— Ніби нічого і не було, — сказала Сюзен вголос. Вона повернулася до фігури, яка продовжувала стогнати. — То що ти тут забув?

— Не знаю. Я просто розплющив. Очі. І ось я тут.

— Хто ти?

— Я... гадаю, мене звати Сушняк. Я... я О Боже похмілля.

— Існує бог похмілля?

— О Боже, — виправив він. — Стикаючись зі мною, люди хапаються за голову й стогнуть: «О Боже». Скільки вас тут?

— Що? Тут тільки я одна!

— А. Чудово. Прекрасно.

— Ніколи не чула про бога похмілля.

— Ну а про Наливая, бога вина, ти чула? Ай!

— Так, звісно.

— Такий товстун, носить виноградний вінок на голові, завжди зображений зі склянкою в руці... Ой. Ну, то знаєш, чому він такий веселий? Чому в нього усмішка від вуха до вуха? Тому, що він знає, що вранці почуватиметься добре! Тому...

— ...що похмілля завжди дістається тобі? — запитала Сюзен.